Вадя Ротор – офіційний сайт / з 2008 / The official web-site – Vadia Rotor

VADЯFILM & VADЯMUSIC

ART-ФОРУМ

Нова Русь

ФОРУМ НР

Окультна космософія

ФОРУМ ОК

Дизайн

Вадя Ротор - Інтерв'ю

ГОЛОВНА (Новини)

ВІДЕОблог

Фотогалерея

Художні твори Ваді Ротора

Публікації

Фан-клуби

Контакти і посилання

 

 

Інтервю опубліковане в газеті «Кривоозерщина» та 1-му номері газети «Молода Житомирщина»:

 

Вадя Ротор: «Для мене в моїх творах головне – створити у свідомості читача яскравий образ, справити якомога сильніше враження».

Леся Українська

Мені дуже приємно відзначити, що Кривоозерщина дала Україні свого літератора – який народився тут, у Кривому Озері. Це молодий український письменник, відомий в Інтернеті під псевдонімом Вадя Ротор. Тепер він із цифрового простору входить до реального життя з першим томом свого роману «∞» (Нескінченність), надрукованим видавництвом «Український письменник». З цієї нагоди я і вирішила взяти у нього інтерв’ю.

- По-перше, чому саме такий літературний псевдонім – Вадя Ротор?

- Це нік в Інтернеті. Нік показує самопозиціонування особи, подекуди відбиває її сутність, її інтереси, створює їй окремий імідж у відриві від «мирського буття». Це як духовне імя, яке дається при хрещенні чи посвяті. Це найбільш підходящий для мене псевдонім, жоден інший мені не підходить. Я – Вадя Ротор.

- ОК. По-друге, чому роман називається не словами і навіть не цифрами, а знаком?

- Це оригінально і помітно. Та й графічна інформація сприймається краще. Тому, зокрема, назва першого тому («13 липня 1972» - Л.У.) містить у собі дріб із комбінацією арабських і римських цифр. Крім того, конкретна дата ніби показує точку в нескінченності – точку відліку для дії роману.

- Знаєте, прочитавши цю книжку, я, звісно, зрозуміла смисл назви першого тому, але смисл назви самого роману для мене лишився неясним. Що Ви хотіли сказати цією назвою? Чому саме нескінченність?

- У першому томі можна прослідкувати лише натяки на смисл назви самого роману. Чому трилогія названа саме «Нескінченність», буде цілком розкрито у третьому томі, де я розставлю всі крапки над і. Так що запасіться терпінням.

- До речі, а коли вийдуть другий і третій томи? Ви їх пишете?

- Роботу над ними я почав паралельно, восени 2004 року, але потім закинув, зайнявшись іншими проектами. Як скоро вони зявляться – прямо залежить від комерційного успіху першого тому.

- А можете щось про них розказати? Бо перший том закінчується на самому цікавому місці, а що буде далі – важко уявити.

- Я можу гарантувати, що ще важче буде уявити «що буде далі, у третьому томі» читачам після прочитання другого (сміється). Буде більше екшену, більше філософії, містики…

- І більше кохання?

- Дозвольте на це питання поки що не відповідати. Можу лише сказати, що другий том називатиметься «Химера» і буде рімейком моєї однойменної повісті, яку я написав у серпні 2000 року і ще ніде не публікував.

- До речі, Ви написали цей роман - страшно сказати - сім років тому…

- Так, я працював над ним півтора роки, з початку серпня 2002-го по 18 грудня 2003-го року. Більшу частину я написав іще навчаючись у школі.

- А чому ж він вийшов друком тільки зараз?

- Тому було кілька причин, головна з них – зрозуміло, фінансова. Крім того, я кілька років жив за кордоном, зв’язки з Україною були не дуже міцними. У 2006 році я був близьким до опублікування (моя тьотя, Антоніна Пожарницька, відредагувала роман, а моя сестра Леся та її чоловік Льоша займалися пошуком видавництва), але потім справа заглохла. Скажімо так, до сих пір карти сприятливо не лягали (сміється).

- То цей роман видається під редакцією Вашої тьоті?

- Правду кажучи, ні. Дане видання – це більш стара редакція, крім того, він трохи скорочений: я мусив у ході самоцензури звідти викинути три діалоги, один ліричний відступ та авторську післямову. Але вони ввійдуть у більш повне видання пізніше – ну і вже з урахуванням різних редакторських правок і з більш «вилизаним» стилем.

- А чому твір написаний саме таким, досить іронічно-комічним стилем?

- Задумка була така, щоби стиль мовлення абсолютно відповідав характеру героїні, її ставленню до життя, ходу думок… ну і т.д. У третьому томі стиль буде кардинально інший, а у другому – проміжний між першим і третім. Це як би показуватиме еволюцію головної героїні: як труднощі, з якими вона стикається, мінятимуть її внутрішній світ, характер…

- А що то за розширене видання планується?

- Після того, як другий і третій томи також будуть видані окремими книгами, я неодмінно випущу їх всі три одною книгою крупнішого формату, виключно у твердій дорогій обкладинці, і в цьому виданні редакція першого тому буде більш повною та новою. А чому я не видаю його відразу у повній редакції – бо ті діалоги, які я видалив, вони сюжетного навантаження особливо так не несли, просто повніше розкривали характер головної героїні. А відмовитись від них у виданні я мусив з тієї причини, що вони могли бути невірно зрозумілими – а, за законом Мерфі, що може бути невірно зрозумілим, те неодмінно буде. Можу запевнити читачів, що їхнє видалення не зашкодило самому творові, навпаки, якраз для першого видання краще, щоб був більший відсоток дії та менший – слів; тим більше, коли книга орієнтована на молодь.

- Ще одне питання щодо стилістики. От відкриваю я Вашу книгу, і бачу з самого початку, у першому ж абзаці, два досить дивних слова…

- Так, я розумію, про що Ви. Це діалектні назви видів риби. Це чисто локальні слова, вони зовсім не літературні, і в розширеному виданні вони будуть замінені більш нейтральними назвами риб, але в цьому виданні вони необхідні.

- Навіщо?

- Для того, аби з найпершої сторінки «тицьнути не в брову, а в око» - щоб написане у першому ж абзаці кидалося в очі, запам’ятовувалося й хотілось обговорювати. Що викликає більший інтерес? – те, що активно обговорюється. Я вже у цьому правилі переконався, випускаючи відео для свого відеоблогу: для того, щоб воно стало якомога більш популярним, необхідно – ну, крім актуальної теми, звісно, - додати туди якусь родзинку, якусь яскраву деталь, стосовно котрої користувачі хотіли б лишити коментар. Так я просто провокую їх на обговорення цього відео, і «вмикається» сарафанне радіо.

- Тобто це провокація?

- А що в цьому поганого? (сміється) Сарафанне радіо – найприродніший шлях реклами, просто треба його «ввімкнути», для цього краще провокації ще нічого не придумано.

- А цей роман із самого початку планувався як трилогія?

- Ні, він з самого початку планувався як оповідання, сторінок на 5, щоб написати за деньок – типу чоловік приїжджає до свого друга на приватний острів, де той облаштував коридор між часами й вимірами, він головному герою показав, і той їде з острову із думками типу «ні до чого хорошого це не призведе». Я десь місяць виношував задум такого оповідання, а потім, із перших чисел серпня 2002-го, мене наче заклинило: куди б я не йшов і що б не робив, у моїй голові була тільки одна думка - «Я хочу написати книжку». І де б я не бував і з ким би не розмовляв, я всім казав: «Я хочу написати книжку».

- Така одержимість ідеєю…

- Абсолютно! Більше ні про що не думав. Так тривало три дні, поки нарешті мій двоюрідний брат не відповів мені: «Ну то візьми і напиши». І я взяв зошит і почав писати. Тоді в мене сюжет склався на повість десь так на 70 сторінок; головною героїнею вже була дівчина і весь сюжет замикався чисто на ній. І називалася повість спочатку «Воронка» - я досі вважаю, що це була хороша назва. Але потім мене переконали, що так називати не варто, бо такого українського слова немає, є слово «вир». І якраз тоді я дізнався про літературний конкурс «Коронація слова», який влаштовувало видавництво «Кальварія»; за правилами конкурсу, на нього мала посилатися велика проза, тобто не повісті, а романи – от я і вирішив розширити свій твір до розміру роману, зробивши його хоча б удвічі більшим.

Я приїхав до Києва і став переписувати текст із зошита на комп’ютер (а тоді вже було написано десь 30 сторінок), при цьому я глави розділив надвоє – і став уже розмальовувати картину, описуючи все детальніше, діалоги роблячи розлогішими… І той рукопис роману вже мав назву «Вир», а до назви додавався графічний символ – коло і всередині нього крапка - астрономічний знак Сонця, який головний злодій роману використовував, щоб набирати силу. В результаті деталізації оповіді, текст розтягся до 180 сторінок, і ще лишалося дописати кінець, але за внутрішньою логікою того роману складався такий приторний хепі-енд, що він просто нівелював всю мораль, яку я заклав туди. Тож банального хепі-енду не повинно було бути, і я бачив, що по ходу сюжету головна героїня, проходячи через випробування, внутрішньо еволюціонує, і переривати цей цікавий процес хепі-ендом не мало смислу - ну і я вирішив, що найповніше персонаж розкриється в трилогії…

- Треба ще помучити головну героїню…

- Ну аякже! І щоби кінці першого та другого тому були відкритими, а кінець третього підводив логічну риску під усім. Так щоб епічно було. Але епічна картина не може триматися на одному персонажі, тож я почав ширше розписувати другорядних героїв і вводити нові сюжетні лінії, які б перетворили цей роман із «портрету» на більш масштабне полотно.

- Триптих.

- Ага. І так вийшло, що акцент настільки змістився в бік другорядних героїв, що навіть ключовою сценою першого тому стала сцена 13 липня 1972 року, від якої перший том і дістав свою назву. А загальна назва змінилася просто на графічний символ нескінченності. Якраз тоді вийшов третій альбом Земфіри, в активній ротації ходила її пісня «∞», тож я подумав, що більш масштабного та епічного поняття взагалі не існує, тож воно якраз підходило для назви моєї трилогії. Ну а роман від розширення «куту зору» на другорядних героїв не лише виріс у півтора рази, але й взагалі виграв, став не таким чорно-білим, як був спочатку, набрав різних барв.

- З чим Ви могли б порівняти оцю Вашу книгу, оцей перший том?

- Мабуть, із першим альбомом Земфіри (сміється): тут теж є епатаж і запал і «непричесаний» стиль. Ну а майбутнє більш повне видання, з редакторськими правками, зокрема тьотіними, я можу порівняти із другим альбомом Земфіри, де все уже більш «причесано». Ну а з чим Ви могли б порівняти моє перше видання?

- Ну, на мою думку, це щось середнє між Стівеном Кінгом і Любком Дерешем.

- От я б не хотів, щоб мене порівнювали з останнім.

- У вас із ним різні зачіски…

- Це найменше з того, що нас відрізняє. Звісно, є схожість: загальна орієнтація на молодь, Любко теж написав свою першу книгу у такому ж віці, та й наліт містики наявний. Але я не хотів би асоціюватися з ним, адже у нас зовсім різні стилі, естетичні принципи і головне - наповнення творів.

- А проти Стівена Кінга нічого не маєте?

- Я і проти Любка Дереша нічого не маю, просто кажу, що не люблю, коли мене порівнюють із ним (а часом таке трапляється). Стівен Кінг – так, мої твори на нього багато чим схожі. В основному, схожі максимально деталізованим змалюванням екшн-сцен.

- Стиль Кінга вплинув на Вас? Ви фанат Кінга?

- Не те щоб фанат, я ним не захоплююсь. Але час від часу почитую, і багато що мені подобається. Його творчість дійсно мала на мене деякий вплив, але, запевняю, менший, аніж це може здатися на перший погляд.

- А хто ще на Вас вплинув? І яких авторів Ви ще можете відзначити?

- На мене вирішальним чином ніхто не вплинув, я пишу свої твори без оглядки на кого-небудь. Але певні взірці добре написаних творів для мене є: це проза Едгара По і Олени Блаватської, містичні повісті Гоголя - наприклад, «Страшная месть», - твори Олексія Костянтиновича Толстого, які він написав у молодості, ще коли ніякого Козьми Пруткова не було і коли Толстой іще не захопився історичною драмою…

- А саме?

- «Семья вурдалака» і «Встреча через триста лет», а «Упырь» - це взагалі, на мою думку, шедевр. Я вважаю, що ці твори потрібно екранізувати якомога ближче до тексту і якнайяскравіше. Бо коли їх читаєш, то в уяві дуже яскраво змальовуються ті сцени візуально, а ті екранізації Толстого, які є, дуже сильно відходять від тексту й візуально недосконалі… Тож якщо якась проза на мене і вплинула найбільше, то це саме воно.

- Так, у Вашому тексті прослідковується прагнення створити чіткий візуальний образ у читача, і з перших же сторінок, коли головна героїня пірнає на глибину, у мене таке відчуття, наче то я сама пірнаю, тягну ту залізяку, і в мене болить голова й закінчується повітря...

- Цього я і хотів добитися. Пробудити у читача уяву, аж до рівня візуалізації, - це і є головна запорука ефекту безпосередньої присутності. Знаєте, фільми можуть створити ефект присутності у глядача своєю атмосферністю чи вдалими ракурсами зйомки, а для книжок це значно важче. І для мене в моїх творах головне – створити у свідомості читача яскравий образ, справити якомога сильніше враження… словом, я імпресіоніст.

- До речі, а чому Ви відмежовуєтеся від постмодерну?

- Бо він абсолютно чужий моєму духу. Крім того, головна риса постмодернізму – це коли лишається простір для вільного трактування глядачем чи читачем. А я такого простору не лишаю, а участь читача у творі, на мою думку, повинна головним чином полягати не в додумуванні (як у постмодернізмі), а у яскравому відтворенні у себе в уяві поданого мною матеріалу. Працюючи над текстом, я стараюся створити у читача ілюзію безпосередньої участі – а він, зі свого боку, мусить постаратись живо уявити, «екранізувати» у своїй голові те, що я написав. Таким чином, «плескати в долоні» повинні дві руки – моя і читацька. В цьому полягає сутність мого літературного стилю.

- А чому для видання Ви обрали саме видавництво «Український письменник», яке належить Спілці письменників України? Ви націлені на вступ до СПУ?

- Так, я хочу вступити до Спілки письменників якнайскоріше, як тільки буду відповідати вимогам до кандидата на вступ. Просто це такий клуб за інтересами, де мені дуже цікаво опинитися. А найближчим до цього клубу є видавництво, яке йому належить. Крім того, у нас дуже хороші дружні стосунки з директором «Українського письменника», Буряком Юрієм Григоровичем, це порядна людина, яка щиро вболіває за вітчизняну літературу та співпереживає українським письменникам. Із Юрієм Григоровичем приємно співпрацювати. Зараз ми разом готуємо до видання переклад українською художніх творів Олени Блаватської, збірки «Кошмарні оповідання».

- А хто переклав?

- Я переклав. Девять оповідань із англійської та одне з російської. Це ж мій фах, я за освітою перекладач. Тож, крім написання власних книжок, займаюся перекладом інших. А саме за Блаватську я взявся тому, що український читач, на мою думку, недостатньо з нею ознайомлений, а між іншим, ця видатна особа була нашою землячкою, вона народилась у Дніпропетровську. Тож хочеться, щоби вітчизна знала своїх пророків (перефразовуючи відомий євангельський вислів).

- І останнє питання. Може, воно прозвучить банально, але які Ваші найближчі творчі плани?

- Одним планом я щойно поділився. Цієї осені планую видати ще дві книги – це будуть чотири повісті, по дві на кожен том. Я маю намір випустити їх у видавництвах «Смолоскип» та «Зелений пес» Братів Капранових. Брати Капранови – дуже приємні люди, які багато зробили для української культури взагалі та літератури зокрема, я дуже радий своєму знайомству з ними, і я ще торік обіцяв їм, що найближчі свої книги видам у них, тож мені буде приємно виконати цю обіцянку.

Нагадаю, що цього літа Вадя Ротор випустив на ринок перший том роману «∞» (Нескінченність). Читайте.

Бесіду вела Леся Українська

 

Копия 30сен-США-мировой жандарм.jpg