Вадя Ротор – офіційний сайт / з 2008 / The official web-site – Vadia Rotor

VADЯFILM & VADЯMUSIC

ART-ФОРУМ

Нова Русь

ФОРУМ НР

Окультна космософія

ФОРУМ ОК

Дизайн

Вадя Ротор - Художні твори. Бойовики

ГОЛОВНА (Новини)

Художні твори (Головна)

ВІДЕОблог

Фотогалерея

Публікації

Інтервю

Фан-клуби

Контакти і посилання

Том1

(уривок 25-ї глави)

Катя лежала на траві долілиць, важко дихаючи. Перші краплинки дощу мочили їй спину, приліплюючи блузу до шкіри. До правиці пристало щось мокре і бридке. Глянувши на руку, дівчина побачила, що навколо середнього пальця обвилася котяча кишка – слизька, блискуча, темно-сіра (щоправда, вночі усе здається сірим). З огидою знявши її з пальця й кинувши на траву, Катя підвелася. Не видно було ні коханого, ні машини з навіженим маніяком-невдахою за кермом.

До слуху долинув грім. Поглянувши у його бік, молода обомліла: з моря насувалася страшні чорні оболоки, які вдалині наче світилися - то часто спалахували блискавки. Найдивовижніше - вони сунули проти вітру! Це виглядало більш ніж просто містично. По них гуляли блискавиці, одна з котрих пульсуючи вдаряла у край найбільшої, найтемнішої хмари – через кожні дві секунди, наче жилка, і траєкторія лишалася незмінною, не відхилялась ні на йоту. Інша мандрувала: спочатку била в один бік, потім з нього – в інший, з нього – ще далі, і так по всьому периметру. Шалене дійство, схоже на доісторичний танець, захоплювало всю увагу глядачки.

Вітер здійнявся; трохи змокріла одежа здавалась холоднючою, мов лід. Місяць непомітно зник, і стало набагато темніше, незважаючи на сяйво блискавиць (занадто вже було воно далеко). Проте й його вистачило, аби трішки освітити поляну і щоб дівчина помітила: вона була не сама. Біля неї стояв той самий молодик, котрий стежив, як вона цілувалася з любим (ще на Дніпрі, у Білорусі, коли проколола ногу). „От нахаба, повилазило б тобі!” – обурилась Катя, вирішивши покінчити з цим раз і назавжди. Коли вона вже підходила до споглядача, щоби дати чосу, її зупинило віддалене ревіння мотора і сплеск, неначе щось велике шубовсьнуло у воду. Ці звуки були такими гучними, що перекрили собою гуркіт грому та свист вітру.

Темряву за лобовим склом змінили хвилі. Згодом вони з’явилися з боків і ззаду. Море поглинало легковика, було ясно: через хвильку-другу воно неодмінно проковтне її. Під ногами задзюрчали струмочки, через кілька секунд вони повністю залили долівку, утворивши озерце. Вода цілувала черевики, обмивала щиколотки. Її холод спочатку був неприємним, а потім П’єр просто не помічав його. Зовні рівень моря невпинно ріс – точніше, Citroёn опускався відносно нього. Фари освітлювали підводний світ, мов прожектори субмарини. За склом прошмигнула рибка, коротко блиснувши сріблястою лускою.

Помітивши, що вода в салоні піднялася вище щиколоток і зовсім не збиралась зупинятися, П’єр запанікував („Я ж закрив усю вентиляцію. Невже діра у кузові?”). Він намагався заспокоїтись, розуміючи: паніка зараз - найлютіший ворог, але ніяк не виходило.

Щойно автівку повністю поглинуло море, Людовік прийшов до тями. Він натиснув на електричний прикурювач, котрий стирчав із центральної консолі. Угледівши, як пасажир „Титаніка” опритомнів, П’єр потягнувся за кишеньковим ножиком (саме ним він зарізав Філіпа). Сешар мав сильні руки з розвинутими м’язами, та П’єрові були відчутно сильнішими, хоч об’ємом він не міг похвалитись. Однією рукою Лефеврів помічник успішно відбивався, доки не витягнув з кишені брюк гострого ножика, якого мав на озброєнні, - погодьтеся, дуже корисну річ. З ним справа пішла швидше: кілька ударів у груди й живіт - і опір противника значно послабшав. Проте далі пригоди „залізного хлопця” скінчилися: Людовік зміг вибити його з рук противника й кинути додолу. Коли ніж булькнув у воду, до її кришталевої чистоти додався колір крові.

Прикурювач клацнув, і Сешар встиг вийняти його з консолі, перш ніж вода залила її. Правда, кілька крапель зустрілися з розпеченою сталлю й зашипіли, випаровуючись. Водій не зміг захиститися від розлюченого пасажира. Останнім, що побачило його праве око, була червона спіраль; за мить Людовік встромив у нього прикурювача. Око луснуло, стало плоским і, зашкварчавши, теплою струєю потекло по щоці, а власник цеї юшки несамовито заволав, розмахуючи руками. Кілька разів він ударив Сешара в обличчя, сам того не усвідомивши, а наш побитий-порубаний герой, не звертаючи на це уваги, продовжував надавлювати на очну впадину, доки вогненна сталь не досягла кістки. Потім приклав спіраль до шиї – приблизно туди, де знаходилася сонна артерія. Відразу з-під прикурювача виріс великий та страшний пухир. Перепалені стінки артерії не витримали, й вона відкрилася, заливаючи міхура, а коли він луснув, яскраво-червона кров полилася, неначе з відра, обох французів обляпало з ніг до голови. П’єрове тіло затіпалось у передсмертних конвульсіях, на пиці скорчилася дурнувата гримаса, ліве око заморгало. А що до рук, вони із силою вчепилися Людовікові у вуха, наче помираючий хотів перед сконом їх відірвати, і той ледве вивільнився з кам’яної хватки судомно стиснутих пальців.

Тим часом вагончик перестав опускатися - колеса нарешті досягли дна. Це супроводжувалось ледь відчутним поштовхом. В’язкий намул почав засмоктувати мінівена, й скоро він угруз у ньому по пороги, а рідка піщана жижа дійшла майже до середини коліс.

Огледівшись, наш герой став гарячково думати, як вибратися з залізної клітки, у якій мимоволі опинився. Було важко дихати, не полишало відчуття, ніби права легеня взагалі перестала працювати. У животі горів факел, тіло наскрізь пронизував нестерпний біль, проте француз усвідомлював: йому дивовижно пощастило, адже ще удар - і його кишки екстравагантними „мисливськими” ковбасками прикрасили б інтер’єр.

Мокрі джинси прилипли до ляшок, потемнівши. Рівень холодної води, змішаної з кров’ю, піднявся вище колін. Щілини у люкові теж пропускали воду, вона капала обом сидячим на голови. Труп на водійському сидінні все ще не переставав розмахувати руками в пасажира перед обличчям. Розчепірені пальці миготіли у Сешарових очах, наче кліп з дeбільним монтажем.

Людовік щосили вдарив кулаком вікно – перстень, який красувався на пальці, зробив чималу тріщину в склі. Зовнішній тиск довершив справу - розчавив шибку, й вода бурхливим потоком ринула до салону, швидко затоплюючи його. Туди занесло цікавеньких рибок, які вирішили розглянути нового жителя царства Нептуна з небезпечно малої відстані. Вони незчулися, як вже пливали в металевому акваріумі.

Сешар востаннє поглянув на П’єра. З горла мерця без упину струменіла кров, руки нерухомо лежали на колінах, ліве око вже не кліпало: воно байдуже спостерігало за діями Людовіка. Губи все ще ворушилися, рот був широко роззявленим, буквально через секунду до нього залилася вода. Вона затопила майже весь простір салону, і скоро біля водія лишилася єдина булька повітря. В останню мить вдихнувши його, француз кинувся відчиняти двері, однак вони не піддавалися: їх тримав намул, котрий зупинився не раніше, ніж сягнув молдинга. Тож довелося покидати западню через вікно. Коли він це робив, осколки, що стирчали з боків, додали йому нових ран - наче своїх було мало. Та Сешар не звик здаватися й звертати уваги на перешкоди, і це допомогло йому пройти нове випробування.

Відштовхнувшись ногами від даху (авто ще глибше вгрузло у дно), він попрямував нагору, до поверхні. Вночі під водою панував цілковитий морок, не видно було нічого, хоч око випали (П’єрові й це не допомогло). Приглушені спалахи блискавок, які доходили з одного боку, постійно наближаючись, слабенько осявали навколишню флору та фауну: водорості й рибки. Короткі та часті, вони супроводжувались тихим громом. То нестримно сунула гроза, й була вона великою. Хмарі давно товстим рядном накрили небесну гладь, проте на секунду місяцю вдалося вигулькнуть з-за них, і холодне сяйво, яке дійшло згори, прорізавши непроглядну темінь, нагадувало віддалене світло в кінці підземного тунелю…

Пекучий біль у череві та грудях змушував Людовіка пливти, щосили зціпившии зуби. Зі щілинок між ними потихеньку виходило повітря, доки він не здогадався зімкнути губи. Ох, несолодко ж йому було!

А що то за бульки? Які поволі піднімалися, лоскочучи обличчя й вуха? Одна потрапила у ніс, викликавши, м’яко кажучи, неприємні відчуття, пориваючи пчихнути. Сешар згадав, що його колись учили спливати догори не швидше, ніж бульбашки; як оптиміст, він завжди шукав кращі боки невдач, котрі випадали на його долю, тому лише зрадів можливості контролювати свою швидкість – яка, до речі, падала, невідомо чому.

„Це ж кисень із моїх проколотих легень!” - з жахом допетрав, спереляку ледь не випустивши ротом повітря. Проте, якщо подумати, це не дуже змінило б ситуацію: груди з кожною секундою втрачали повітря, його місце займала вода, роблячи тіло тяжчим, заважаючи підйому. Коли дірява права легеня заповнилась водою, неушкоджена ліва містила вуглекислий газ. Наступна думка була логічною: „Це кінець”.

Зненацька - так несподівано, що француз навіть видихнув, почавши опускатися назад на дно, - навколо стало ясно, мов удень. Неначе сонце встало, і його проміння освітило усе море. Нагорі… о диво! зверху до Людовіка спускався ангел - без німбу, правда, але то не так важливо. Його обличчя було точною копією Катіного, і він це помітив одразу, подумавши: „Он що люди бачать, ідучи на той світ!”.

Так, ця поява була для нього надзвичайно приємною. Поки херувим із крилами-вирами води наближався, Сешар, користуючись нагодою, подумки прощався з усіма знайомими - з друзями, родичами, клієнтами, гарненькою офіціанточкою з кафешки навпроти, де він любив проводити вечори… Небесний посланець наблизився до помираючого, і останньому нестерпно захотілося поцілувати милий образ єдиної милої, яку він не проміняв би й на сотню таких офіціанточок (хоча на тисячу - можливо). Янгол прочитав його думки, через мить їхні губи з’єднались. Але не для поцілунку: замість цього дух святий наповнив половину цілої легені повітрям. Той здивувався, проте з покірністю прийняв дар, вважаючи, що це такий обряд: перш за все щойно померлому утопленику дається повітря, якого йому не вистачило за життя. Так би мовити, не надихався перед смертю. Треба зауважити, досить символічно. Чому „щойно померлому”? Бо Людовік був твердо переконаний, що вже потонув; і навіть, коли ангел, узявши його за руку, потягнув догори, він не чинив жодного опору, а навпаки, намагався гребти, всіляко полегшуючи задачу Божого посланника. У його закумареній макітрі, що поволі втрачала свідомість, промайнуло радісне: „До раю…”

 

Роман, уривок якого наведено вище, готується до друку у державному видавництві «Український письменник»

 

rotor5.JPG

 

2 КАЛІКИ

- Привіт, - сказав він.

- Привіт, - відповіла вона.

- Давай дружити!

- Давай.

- Я мав би перед тобою вибачитися…

- Це я винна. Я розумію, в тебе нервова робота, а я ще на тебе насідала.

- Ні-ні-ні, - сказав він, приклавши їй палець до губ. – Не будемо згадувати погані речі. Забудьмо це все. Можна тебе вгостити шоколадкою?

- Вибач, не люблю шоколаду. У мене фольга в зубах застрягає.

- А-а-а… - з розумінням протягнув він.

- А ти що не любиш? – обласкав його вуха медовий голос.

- Квашені помідори.

- Чому? – щиро здивувалася вона; по її губах пробіглася ледь помітна усмішка, очі доброзичливо всміхалися.

- Бо голова у банку не пролазить, а коли пролазить, то очі печуть.

Вона дзвінко засміялася, закривши рот долонею, складеною човником. Він не міг відвести від неї погляду, особливо зараз.

- Який же ти смішний.

- А що тебе більше забавляє, те, що я кажу чи дохлий голуб, який літає над нами по всьому ресторану?

- Не знаю, і те, і те.

Вони пильно подивилися одне на одного, їхні голови наблизились, а губи злилися у довгому поцілунку. Вони сиділи в кафе. Добре освітленому, де приємно було знаходитись. Попиваючи через трубочку лимонад, балакали про се, про те. Словом, ідилія. Вони спершу пішли до кав’ярні, а потім, поглянувши, як світло було надворі, як сонечко зігрівало - їх розохотило сидіти у приміщенні, нестримно потягнуло надвір.

Вони вийшли й замружились від сонця.

- Знаєш, я жартувала, кажучи про фольгу.

- А я – про квашені помідори.

- Справді?

- Підкину тебе на своїй машині.

- А яка в тебе машина?

- BMW сімка, 2002-го модельного року.

- Круто живеш. Чого ж ні разу мені про неї не казав?

- Бо ти не питала.

- Сірьожо.

- Що, Лєно?

- Я хочу… ну, як сказати, я… почуваю себе винною перед тобою…

- Я ж казав, забудьмо.

- Може, я б… ти міг би скористатися моєю жіночою інтуїцією.

- Не може бути мови, - відрізав Сергій. – Ти не розумієш, яка в мене робота.

- Чому ж ні, я все прекрасно…

- Не до кінця розумієш. Це не дитячі іграшки. Я розслідую злочини, всю чорну роботу виконую я. Я цíлен день маю справу з убивцями, які, коли їх запроторюють у буцегарню, обіцяють після виходу першим чином розквитатися з „тим свинтусом, який їм усе зіпсував” - зі мною. Ця робота небезпечна, я не хочу вплутувати тебе у це, брати на себе додаткову відповідальність за твоє життя.

- Перед ким відповідальність?

- Перед твоїми батьками, бо ще й вони захочуть у разі чого зробити з мене відбивну.

Вона подивилася на нього гіпнотизуючим поглядом, і як він не хотів, усе одно не міг відвести очей.

- Ти відмовиш жінці?

Він зніяковів.

- Я – ні, тобто так, тобто…

- Може, я б допомогла тобі подумати (одна голова добре, а дві – краще). Я б...

- Що ти б? Гадаєш, це легко?

- Але моя жіноча інтуїція…

- Ну добре, тільки не канюч, - сказав він, не маючи сил продовжувати суперечку. Він просто розповість їй дещо, аби чимось зайняти її, аби їй було цікаво і вона вважала, що залучена до діла, як у фільмі „True lies”.

- Я знала, що таки доб’ю тебе! – зраділа Лєна. – Ну давай, я слухаю.

Сергій трохи подумав і почав:

- Є в мене така справа, де наче все на місці, але мене не полишає тривожна думка, ніби я щось пропустив. Уяви собі, у чоловіка біля ліжка на тумбочці телефон і пістолет.

- Я біля свого ліжка не кладу телефон, так роблять тільки в американському кіно.

- А він клав. Телефон і пістолет.

- А зброю навіщо? – знову спитала вона.

- Параноя. Свого часу на нього було скоєно два замахи, і ставши директором молокозаводу, він найняв тілоохоронця.

- Ким же він таким важливим працював до того?

- Не має значення. Теж на хорошій посаді.

- Ти не вказав місцезнаходження заводу…

- Селище міського типу Труполюбівка Труполюбівського району. З їхнього заводу молоко поставляють до нашого міського заводу, де його переробляють. Отже, цей чоловік прокинувся від того, що задзвонив телефон…

 

Дзвонить телефон, директор неохоче, з незадоволеним стогоном прокидається. Не відкриваючи очей (щоб хороший сон не втік), він потягнувся рукою до слухавки, та замість неї спросоння вхопився за пістолет, знятий з запобіжника…

Бах!!! – і рештки нещасної голови розлетілись на пів-кімнати, пишним рельєфним декором прикрасивши стіни.

 

Лєна не змогла втриматися, щоб не засміятися. Сергій скупо всміхнувся – йому ця справа так заморочила голову, що він волів би про неї до кінця віку не згадувати.

- Його зам став директором. Співставивши факти, я вирішив розібратись самостійно.

- Які факти? Я не бачу між ними причинно-наслідкового зв’язку.

- А! Ще одне нагадав. Причиною смерті колишнього директора було офіційно названо серцевий напад.

- Вивернута навиворіть логіка.

- Їм здалося, що це правдоподібно – Кутузов вижив після двох кульових попадань у голову, померши своєю смертю.

- Може, то в краєчок голови?..

- Якби ж то! Мало не в самий центр.

- А куди дивилася місцева міліція?

- Справу закрили. Я взявся за власне незалежне розслідування.

- Похвально.

- Ну, значить, зайшов я до нього – до нового директора, його звали Олег Акунін – зайшов і ми з ним мило побалакали. Він мене переконав у своїй цілковитій непричетності до вищезгаданих подій. Більш того, на нього теж було скоєно замах…

 

Слово має Акунін (інтер’єр його будинку):

- …вдерся у мій дім і з усієї сили вдарив мене обухом сокири по голові…

- Може, не з усієї сили? – засумнівався слідчий. – Тоді б ви переді мною не стояли. І не лежали.

- Може, й не з усієї, але все одно сильно, - поступився позицією лапшист. – Я зумів вибити сокиру у нього з рук і здерти з голови шапку-маску (знаєте, з двома дірками для очей). Він, падло, почав тікати. Вибіг надвір, а я за ним. Та недовго я його переслідував, бо послизнувся на льоду і впав (діло було ще взимку).

- Що, не бачили де лід? – піддав сумніву його слова Сергій.

- Не бачив. Коли я вибіг з тепла на мороз, мої окуляри спітніли…

Детектив кивнув, і локшина посипалася з вух.

 

- Якщо Акунін непричетний до цього, то хто ж? Інших підозрюваних не зосталося. Розслідування у глухому куті. І головне – я відчуваю, що воно не просто може просунутися далі, а таки дійде до кінця, варто лиш знайти малу деталь, яку я пропустив.

- Час покаже.

- Час сплине, і тоді мої намагання нікого не цікавитимуть. Ну от ми і прийшли.

Розмовляючи, вони зробили чимале коло, тим не менш воно швидко добігло до кінця.

Молоді кружляли навколо машини, оглядаючи її.

- Ця машина не підходить для нашого містечка, надто шикарна. Не боїшся, що її вкрадуть?

- Тут стоїть сигналізація. Вікна при відкриваються, з них вилазять гумові надувні розпальцовки і з динаміка звучить блатним голосом: „Я тіпа нє понял…”.

- Так?

- Та ні! Жартую, - щоб випендритись, натиснув кнопку на брелку – і мотор машини завівся.

- А це що за наворот?

Сергій тріумфально, гордий собою, промовив:

- Дистанційно можу запустити двигун. Технології Джеймса Бонда; колись мені дуже поможуть. Залазь.

Він галантно відчинив їй дверцята, дівчина сіла і, коли він їх зачинив, гучно й протяжно звільнила свій кишечник від газів, після чого кнопочкою опустила скло, щоб провітрити салон.

Коли Сергій вмостився на водійському кріслі, він обернувся й показав Лєні рукою на задній диван, де сиділи троє людей:

- Знайомся. Це моя мама, мій батько і молодша сестра…

Дівчина була шокована, а родичі давилися від сміху. Нічого не скажеш, перше враження у них про Лєну склалося не найкраще.

Лєна почервоніла, як редька, з її вух мало не йшла пара. На неї було страшно дивитися…

 

Наступного дня, прийшовши до свого відділку, Сергій знайшов там свою кохану. Вона відразу кинулась йому на шию, не зважаючи ні на кого з оточуючих (ті радісно заýкали).

- Ти тут чого? – спитав він зніяковіло.

- Не повіриш, - усміхнулася йому. – Я знайшла зачіпку до твої справи.

- Yes, yes, yeeeeesssss!!!!! Яку зачіпку?

- А сам ти не міг здогадатися?

- Якби міг, то обійшовся б без твоєї допомоги.

- Дурна твоя голова! Акунін торочив тобі, що коли він вибіг з тепла на мороз, у нього спітніли окуляри.

- Ну?

- Але ж вони пітніють навпаки, коли з морозу заходиш у тепле приміщення! Це значить, що він тобі дав неправдиве свідчення.

Сергій вдарив себе по лобі: „Семён Семёныч!”.

- На цій підставі у нас з’являється право його затримати. Увечері я зайшла до відділку і попросила Мітю Савку відвезти мене у те село.

- Як ти його вмовила? – здивувався Сєрий.

- Я сказала: „Будь ласка-ласка-ласочка…”.

- Все ясно. Ти вмієш канючити.

- Ну, ми туди приїхали, відшукали Акуніна, привезли сюди і почали допитувати.

- І ти допитувала?! Як тебе допустили?!

- Я сказала: „Просю-сю-сю-сю-сю…”.

- Зрозуміло. Кажи далі.

- Ну і я його розколола! Він зізнався, що хотів стати головою заводу, і щоб усунути чинного голову, найняв одного колгоспника, Миколу Уліщенка.

- Чому саме його?

- Очевидно, він знав, хто за гроші піде на діло, бо якби він просив першого зустрічного, той би доніс на нього.

- А що було далі?

- Що було далі, ти й сам знаєш. Головну роботу я виконала, тобі практично нічого не лишається.

- Слухай! Як же ти його розколола?

- Знаєш „іспанський чобіт”?

- Ну, так, це така штука, куди засовується нога і її дуже сильно стискають.

- Вірно. Так от, я випробувала на Акуніні свій унікальний винахід. Я назвала його, - вона хитро всміхнулась, її брови на мить підстрибнули: - іспанські труси.

 

З-за дверей доноситься: „А-а-а! А-а-а-а-а!! А-а-а-а-а-а-а!!!”.

З таким підходом результат гарантовано.

 

- Де можна знайти того Уліщенка? – поцікавився у Лєни Сергій.

- На гармані. Взагалі-то він тракторист із четвертої тракторної бригади. Розозить колумбіни з соломою. А останім часом висиджується на гармані, вимагає свій пайок зерна – грошима зарплатню там не видають уже років з десять.

Сергій дістав із шухляди свого робочого стола два пістолети, Макарова і 9-міліметрову „Гюрзу” з набоями „Магнум”, подумав-подумав і вибрав останню. Поклавши ПМ у шухляду, замкнув її на ключ.

- Куди ти?

- На гарман.

- Я з тобою.

Він різко повернувся і промовив, ткнувши їй вказівного пальця межи очі

- Ти. Сидиш. Тут. Можеш грати з кимось в карти, дрихнути – роби що хочеш, але сиди тут. Це. Заради. Твоєї ж. Безпеки, ясно?

- Так. Мені. Все. Ясно. Задоволений?

- Буду задоволений, коли впіймаю того виродка.

- Сам?

- Посидьте з нею, хлопці! – звернувся він до співробітників навколо. - Прослідкуйте, щоб не виходила нікуди.

- Аякже, звичайно… - озвалися звідусіль пошленькі голоски, і кілька пар хтивих оченят забігали по Лєниному тілі.

Він пішов до виходу.

- Затримайте його! Він збирається вершити самосуд! Він взяв власну зброю!

Побачивши в Сергія заткнуту за пояс „Гюрзу”, один співробітник підозріло спитав:

- А справді – куди ти йдеш?

- В тир постріляти.

- Бреше!!! – викрикнула Лєна; чоловік, що стояв найближче до неї, скривився й махнув рукою: „Не горлопань на вухо!”.

- У нас самих у підвалі є тир.

- Я знайшов у місті кращий… Слухайте! – вигукнув він, бачачи в очах колег недовіру. – Якби я йшов із кимось розбиратися, то прихопив би з собою ще пару чоловік і взяв би табельну зброю! Хіба не так?

- А хто тебе знає! – розвів руками Хома невірящий.

Не закінчуючи розмову, Сергій застібнув піджак і вийшов. Треба було квапитись, бо Лєна втрутиться і все зіпсує.

Все ж він не втримався і зайшов через задній вхід до КПЗ глянути, як там Акунін.

У того був жалюгідний страдницький вигляд. Від коментарів утримаюсь.

 

Довідково

Село Трудолюбівка - назване у кращих традиціях Радянського Союзу – жило тихо й мирно за завітами Леніна. Після приходу агресивного капіталізму з ним стало коїтися щось неладне. У літері Д на знаках пропала нижня частина. Може, то якісь дотепники постаралися, внесли свої „корективи”… Далі – гірше. На всіх друкованих бланках і листах повторилася та ж сама катавасія, наче якісь іще більші сміхуни попсували друкарські машинки. Одначе така версія відпадала, бо в інших словах буква Д продруковувалась нормально – прямо містика якась! У новій карті України це село також надрукували через П, керуючись найновішою офіційною документацією, що надходила звідти. Аби не виникло путаниці, довелося змиритися зі свавільним перейменуванням села. А що, назва колоритна, ніде подібної не зустрінеш!

 

- Здорóво, хлопці! – гукнув слідчий.

- Н-да… - нехотя відізвався грубий голос. Решта селян мовчки дивилися на незнайомця.

Їхні погляди були ворожими. Аякже! Нещодавно два колгоспи поділили між собою гарман, і безліч інспекцій вже приїжджали з перевірками, порушуючи роботу. Ще один, думали селяни.

- Де я можу знайти Колю?

- Уліщенка? – перепитав інший дід.

- Його!

- А нащо він тобі?

- Побалакати. Якщо ви мені не скажете, де він, наступного разу прийду не сам. Знаєте, звідки я?

- Ти нас не лякай! – втрутився перший селянин.

- Я не лякаю, тільки попереджую. Розумію, у вас тут кругова порука. Але я прийшов тільки побалакати. Я його знайомий. Де він?

Ані пари з вуст, тільки переглядаються.

- Ну? Граєте у партизанів? Чи мені…

- Не дзявкай!

- А ти мені не огризайся! Розхорохорився тут! Хочеш розібратися? Відійдемо, добре?

Мужик знітився. На нього почали зглядатися колеги, штурхати ліктями – чого сидиш, не встаєш?

- Пішли! – кивав головою Сергій, але його грізний вигляд був настільки переконливим… - Що, засцяв, сцикло? Сцикуняра!

- Він на зерносховищі, - сказала Сергієві одна жінка.

- Де це?

- Там.

Він обернувся в той бік, куди вона показала. Низька похмура споруда навіювала жах. Стіни з шиферу та іржавої листової сталі, з якої вже давно сипалась труха (темно-рожеві патьоки від вчорашнього дощу і сьогоднішній порох на асфальті, ще не підметений). Іржаві колони, що підпирали навіс із десятками голубів голубів зверху. Під навісом – купи зерна, яке час від часу микали голуби.

- Пішли, відведу тебе, - промовила жінка і вони вдвох рушили через весь гарман аж на інший його бік, в самий кінець. То піднімаючись на асфальтових горбках, то опускаючись (на горбок висипалася купа зерна, і коли йшов дощ, вода стікала по ній у „канавки”, а звідти, з’єднуючись з іншими потоками, річкою стікала в кущі – високі, видно, що нестачі вологи вони не відчували).

Позаду чулися докори селянинові, що забоявся розбиратися з Сергієм сам-на-сам. Він відговорювався засмучено. Опустили не по-дитячому.

- Чого ти на нього наїхав?

- Він перший почав. Не треба зо мною заїдатися.

- Відкіля ти?

- З контори з міста. Просто маю справу.

- Не міг відразу сказати, треба було влаштовувати тут концерт?

- Якби зі мною говорили нормально, я б і не починав.

Стояла страшна спека, сорок градусів в тіні, та ще й парило. Машини, які їздили кругом, часом чвакали по розпеченій смолі (на гармані асфальт не виділяв смоли; вона приліпилась до коліс вантажівок, коли вони їхали новою дорогою).

- Скиньте піджак, - сказала жінка.

- А де мені його лишити?

- Дайте мені. Не стирю.

- Там документи, - збрехав він. – Піжмачок льняний, мені не так жарко, як може здатися, - запевнив.

Жінка мовчки подивилася на річки поту, що текли по його щоках, і зітхнула, захитавши головою.

„А яке твоє собаче діло?!!” - подумав Сергій.

Смерділо смолою, хоча Сергій любив цей запах. Він часто, коли їхав на велосипеді, ставав, аби тільки нюхнути дорогу в тому місці, де її заштопали.

Йому згадалося, як на іншому гармані пройшли зливи і зерно почало горіти (гниття – біологічне горіння, що супроводжується підйомом температури). Стільки зерна попропадало. Соняшникові зернята, розсипані купою на великій площі, попроростали. Люди ходили з лопатами поміж смороду….. до нього неможливо звикнути – люди звикають до всього… Смерділо гнилим зерном. Робочі звикли до подібних „ароматів”, і ходили не затуляючи носа.

 

Їдучи машиною тихенько і кочучись по гарману, він стріляв голубів з рушниці, а потім виходив і збирав їх. Жінки, робітниці гарману, сміялися з нього. Одного разу приклад гвинтівки тріснув, і він дуже ризикував, продовжуючи стріляти з неї. Деякі поранені голуби махали крилами, і він по всьому гарману бігав їх і ловив. Деякі злітали догори й сідали на провід, тоді діти їх силкувалися поцілити воздушкою, але не попадали, бо у неї був збитий приціл. Так той голуб сидів-сидів там, доки не втрачав свідомості від втрати крові і падав у траву, де його знаходили коти чи собаки.

 

При наближенні до зерносховища серце Сергія билося все частіше й важче у недоброму передчутті. Його рука весь час тягнулася до неіснуючої кобури (він забув, що ПМ сьогодні не брав; згадавши заткнуту за пояс „Гюрзу”, він поправив на собі піджак). Муха пролетіла – і він сіпнувся, наче то звідкись вискочив ніндзя з мечем за спиною.

Зліва гудів погрузчик, насипаючи з купи у кузов блакитного ГАЗ-53 золотаве зерно. І Сергій згадав, як будучи дитиною, вилазив на ту купу й підсипав зерно до гумових лопаток з ланцюговим приводом. Старався злізти якомога нижче і підсипати більше, а селяни кричали на нього: „Не опускайся так низько, залізь нагору, бо ногу затягне й покалічить!” Тепер замість хлопчаків зерно підсипали жінки з лопатами.

Вони підійшли до дротяної сітки, прив’язаної до залізних паль. Нею два колгоспи розділили між собою один гарман і половину під навісного зерносховища, до якого саме наближалися Сергій та жінка, крокуючи вздовж імпровізованої перегородки. Сміх та й годі, які форми часом приймає непоступливість людська, нездоровий меркантилізм. Мали місце навіть територіальні суперечки, які й призводили до появи комісії, а потім наступної, потім ще наступної, що зривали роботу всього гарману – він днями простоював без діла, гроші втрачалися; далі почалися виклики на цугундер і нескінченні хабарі суддям, що підривали бюджет підприємців…

Скупий платить двічі, дурний – тричі, а лох – постійно. З цього виходить, що нові власники гарману були рідкісними лохами.

…Мимо прозизикав 130-й ЗІЛ-самоскид. Характерний звук його мотору стало чути все рідше і рідше – ЗІЛи знецінились і всі старались їх продати чи розібрати на запчастини, бо машина жерла багато бензину, що стрімкими темпами дорожчав. ЗІЛи тримати ставало все менш рентабельно, для декого – навіть збитково. Інший ЗІЛ, „Бичок” мав незрівнянно вищу популярність, особливо його використовували далекобійники. Легко брав на борт сім тонн (на півтори тонни більше, ніж старий). Жаль тільки, що самоскидів таких не випускали – пригодилися б на гармані.

Вантажівки заїжджали сюди через терези, де їх зважували, забирали зерно (інколи – навпаки, привозили) і везли через ті ж самі ваги його в сусіднє село на елеватор. Простій техніки коштував підприємцям величезних грошей.

На селі були дійсно багатими тільки п’ятеро чоловік, які відразу, коли в середині 90-х почалися реформи і прихватизація, збагнули, куди вітер віє, і понакуповували все, що тільки могли. Селяни, отримавши наділи землі і не маючи змоги їх обробляти, попродавали чи поздавали в оренду комусь із цих п’яти – кожен кому більше довіряв. (Після смерті голови молокозаводу їх стало семеро, про це нижче).

Перший підприємець приватизував три тракторні бригади і отримував великі гроші, даючи техніку (комбайни, трактори, колумбіни) в користування. Крім того, він був будівельним та освітнім магнатом - мав глиняний кар’єр і цегляний завод, що розташовувались поруч, - всі новобудови давали йому прибуток; а також приватизував дві школи й бурсу, куди після дев’ятого класу йшла переважна більшість хлопчиків.

Другий приватизував четверту бригаду, автороту з усією технікою включаючи автобуси, що перевозили людей на міжсільських рейсах, і половину гарману. Також він приватизував центральний парк, всі корпуси лікарні й стадіон – щоб провести футбольні та інші змагання, йому давали хабара.

Третій (голова райдержадміністрації) скупив усі сільмаги, половину гарману, всі навколишні ставки, ліси і колгоспний сад, а також дім культури (найкрасивішу споруду в усьому районі, де проводилися різні культурні заходи і зовсім недавно з’явився комп’ютерний клуб), та невеличкий аеропорт (який, правда, останнім часом не працював, хоча в радянські часи…). Він був найбагатшим серед всіх, бо практично розпоряджався районним бюджетом – через нього, наче через сито, проходили всі гроші, і деякі відсівалися, осідаючи в його кишені.

Четвертий займався бензиновим бізнесом – приватизував дві заправки, побудував дві нових. Достатки його росли, мов на дріжджах, він вже обігнав другого і скоро мав зрівнятися з третім – всьому виною були ті ж самі проблеми з гарманом.

У п’ятого ціла сім’я була при ділі – жінка володіла хлібопекарнею, аптеками і банками, рідний брат – птахофермою і фермою, де вирощувалась ВРХ, а сам він – молокозаводом. Щоправда, недовго він на цій посаді протримався, як і його наступник, Акунін, котрого упекли в тюрягу.

Приватизувати молокозавод він, на жаль, не встиг, тому молочний бізнес перейшов до шостого, тридцятирічного молодого й підприємливого чоловіка Броніслава Рябоконя, який грозився стати досить-таки впливовим: з’ясувалося, що поки він сидів у тіні й тихенько наживав багатства, не афішуючи їх, йому вдалося прибрати до рук місцеву друкарню і редакцію районної газети. В цьому йому допоміг його троюрідний брат, що мав у таких справах досвід (він жив у Білорусі на селі, де сам мав друкарню і редакцію. Колись вони належали дівчині на прізвище Стець, але перейшли до нього після її таємничого зникнення і смерті найближчого родича – дядька).

У принципі, й молочний бізнес був досить крутим заняттям: він мав до того ж солідний автопарк і робітників, які їздили по селах і приймали у селян молоко. Раніше він був одним з таких, але потім - рраз! – і вибився у багачі. Вчорашні колеги спершу не схотіли з ним співробітничати (сам не гам і другому не дам: „Куди ти пнешся нагору! Ти такий же, як і ми! Або знову працюєш серед нас, або ми перейдем до конкурентів…”), проте з останніми було невигідно: машини конкуренти не давали, мовляв, вози молоко на своїй; тож селяни втихомирилися.

Сьомим багачем став брат колишнього директора молокозаводу, а п’ятою – його вдова, яка пробула у вдовах лічені дні – блискавично вийшла заміж за брата покійного чоловіка, розуміючи, що поодинці буде складно…

 

…Вони зайшли під навіс. Стало темно і прохолодно. Монополія пекучого сонця обірвалася, тут панували морок і звук. Вантажівка, що виїжджала з-під навісу, просто оглушувала (звук резонував і підсилювався в майже закритому просторі). Коли вона поїхала, запанували інші звуки – вуркотання голубів на даху і скреготіння листового заліза, що являло собою стіну. Вітер посилився (під навісом це не відчувалося, бо він туди не задував), й став так розгойдувати його, що залізо тужливо завивало (оплакувало когось?).

Проходячи повз купи зерна, вони просувалися до решітчастих дверей – входу до закритого зерносховища, кімнати, де й мала вирішитись уся ця катавасія. Сергієві стало ще страшніше. Розуміння того, що кінець – яким би він не був – наближається, розуміння невідворотності найближчого майбутнього точило його, мов черв.

Фатум… вірити у нього чи ні? Майбутнє покаже – хоч би цей досвід не виявивсь останнім у житті детектива.

Серце забилося сильніше, і пульс прискорювався з кожним кроком наближення до дверей. Думки забігали між звивинами з надзвичайною швидкістю.; і раптом Сергій знову сіпнувся, наче його довбануло струмом – зненацька у голові спалахнула ідея, факелом освітивши темінь майбуття. Перед очима виник чіткий план дій, і тягар невизначеності полегшав - однією проблемою стало менше.

- Ви нас замкніть на замок, бо, може, ми голубів половимо.

Жінку здивувало таке прохання.

- Ви що, знайомі? – поцікавилась вона.

- Близько знайомі. Були друзями; втім, і зараз лишаємся. Розмова не стосовно податків, не треба мене з самого початку боятися. Я добрий.

- Бачила, який ти добрий. То, може, вам собаку треба, щоб гавкав.

- Ні, дякую, ми самі, - і поспіхом поправився: - В смислі, без собаки половимо.

- Ну, як хочете. Це тут.

Вони підійшли до дверей, на петлях яких висів малий замок з китайськими ієрогліфами на блискучій золотавій декоративній табличці, що дзеркальним блиском виділялася на сріблястому матовому фоні корпусу замка (увага Сергія загострилася, він став помічати найдрібніші деталі).

- То ви нас закрийте, - сказав він стиха на жінці вухо.

- Та добре вже, не глуха! – роздратовано огризнулася.

Вона впустила слідчого, замкнула двері і, сховавши в’язочку ключів у кишеню свого сарафана, пішла назад.

Сергій дивився їй у спину, вичікуючи, поки вона відійде метрів на сто. Якщо таки не обійдеться без пострілів, ніхто все одно їх не почує через гамір, що стояв на гармані.

Ну, пора!

Детектив повернув голову і помаленьку рушив вглиб велетенського приміщення.

Його очі потроху звикали до темряви, та й світла тут не було так вже мало – де-не-де у стінах були діри, через які пробивалося сонячне світло.

Раптом збоку затріпотіли крила голуба, і зі своєрідним вуркотанням він подався в мандри обмеженим повітряним простором зерносховища. Все б нічого, але Сергій нервово сіпнувся (подумав, що то Уліщенко сполохав голуба), миттю крутнувся вбік і витягнув зняту з запобіжника „Гюрзу”.

„Чорт!” - стукнув він себе по лобі, поспіхом заникавши зброю під одяг. Треба ж було так лоханутися! – мимоволі показати противнику свої наміри і те, що він озброєний. Все, нема чого розраховувати на мирне вирішення конфлікту. Чи може?..

Різкий рух розбурхав спокій у приміщенні. Десяток голубів метушливо злетів і попрямував до світла – до сітки з залізного пруття, що була причіплена над в’їздом до зерносховища.

Сподіваючись, що Микола проґавив той момент, коли він повернувся й дістав „пушку”, Сергій злегка пригнічено почвалав-поплентався до того місця, де купчились птахи прослідкувати, чи вони досі звідти не можуть вилетіти, а чи там з’явилася шпарина, крізь яку, можливо, міг би проскочити Коля.

Підійшовши до в’їзних воріт, він став дзибати у щілинку, чи ніхто не міг часом там проходити (зайві свідки були небажані). Йому відкрилася панорама на долину, за якою був глиняний кар’єр (і цегляний завод збоку – обидва куплені першим підприємцем), а ще далі – авторота (приватна власність другого багатія). Звідти долинав гавкіт собак, що прибилися туди й цілими днями чатували біля їдальні – серед них була жорстка конкуренція за кістки, мов серед людей за місце під сонцем.

Як же все-таки цим так званим підприємцям вдалося розхапати село по шматках?! Накинулись на нього, мов пси на тушу і стали відривати кусні. І на цьому не завершиться, ні. Підуть далі, доки не розтерзають усю Україну. Це не грабунок, вони не злодії; адже грабіжник краде раз, а підприємець – постійно. В них така природа.

…Він відвернувся від дверей, перед його очима постала якась бридка та невмивана, подзьобана віспою пика. Уліщенко нечутно підкрався до нього!

- Ти хто? – спитала мармиза.

- Дід Піхто, - влучно відповів Сергій і в душі зрадів своїй дотепності (гідно, з достоїнством відповів).

- Жартувати сюди прийшов?

- Ні, тебе арештувати, - сказав слідчий і витягнув з кишені наручники, але тепер картина перед його очима змінилася – на передньому плані з’явилася гладкоствольна ружбайка, заряджена експансивними кулями. Кожне дуло дивилось йому в око. Повна бойова готовність гнітила.

- Я тебе знаю і знаю, чого ти тут. Ти засадив Олега.

- Давай так… - почав був Сергій.

- А давай не так! – рявкнув Коля. – Ти мене не бачив і я тебе не бачив, ми не зустрічалися, згода?

- Ну…

- Я тебе не знаю, ти мене не знаєш, харашо? Якшо нє, то я тє пальну межи очі!

О так, з ружбайкою в руках він був більш ніж просто переконливий. Як хочеться зробити щось хороше людині, яка приставила до твоєї голови зброю!

- Тільки без фанатизму, - взяв себе в руки Сергій. Він  марно силкувався надати своїм словам попереджувального тону. Це був блеф миші з котом.

Коля повів його до середини приміщення, щоб не дати йому жодного шансу втекти.

- Вот іменно! без фанатизму! Міліція служить Отєчеству, але до опрєдільонної границі. Мужик мужика не обідить, пра’льно? Ти мужик?

- Мужик.

- І я мужик.

„Який збіг!” - майнула цинічна думка в обох гарячих головах.

- Навіть якби я хотів, я не зможу зараз же вийти відси, бо ми тут замкнені. Сам подивись, якщо не віриш.

- Я знаю цей трюк, не дурний.

- Доведеться почекати, коли жінка з ключами прийде і нас випустить.

- Можна бистріше – прострелити замок.

Вони зупинилися й замовкли. Мовчали довго, кожен вичікував наступних дій опонента. Коля не відводив від Сергія ні очей, ні ружбайки. Останнього це до смерті дратувало.

- То ми так і будемо тут стояти, наче два каліки? – розродився він риторичним питанням.

Два каліки стовбичили посеред зерносховища, витріщивши очі. Один був готовий застрелити іншого, а той гарячково метикував, як викрутитись.

- У конфліктних ситуаціях ми маємо братися за голову, а не за зброю…

Поки Микола думав, що на це відповісти, Сергій штовхнув його від себе. Той вистрелив одразу з двох стволів. Кулі зіпсували детективові гарну зачіску (обпалене волосся задиміло) і, просвистівши, пробили стіну. У приміщенні стало трохи світліше.

Не встиг слідчий отямитись, як Коля вже десь зник.

Він сидів у кимось сюди занесеній кабіні від Т-150К („Т-150 придумав той, хто хотів розвалити радянську економіку, і йому це вдалося”), що валялась на асфальті. Рахував набої. Їх лишилося вісім. Та й у детектива було небагато – всього три, але він про це не знав: у відділку так його затуркали, що він забув вийняти обойму й перевірити, скільки патронів, а по вазі він визначити вже не міг: давно не тримав у руках.

- Не ховайся! Я знаю, ти в кабіні трактора! – блефував Сергій (насправді він вигукнув навмання місцезнаходження Колі, про яке насправді гадки не мав).

Зрозумівши своє положення, Коля погодився на діалог:

- Чого ти приперся один? – була перша його фраза. - Ти до мене маєш щось особисте?

- Так.

- Що я тобі зробив?!

- Мої предки були кавказцями, і я у підсвідомості маю жагу до кровної помсти.

- Дебіл, якого я пришив, був тобі родичем?

- За нього вийшла заміж моя двоюрідна сестра.

- Та, що має хлібопекарню?! Чорт! Я мав здогадатися! Хоч у вас різні прізвища… Тепер мені ясно, звідки у тебе взялася сімка BMW. Блін, якесь індійське кіно – півсела родичі - наче цигани! Третє ребро від ср@ки!

Микола підняв голову і побачив свого ворога, який цілився у нього з пістолета. Коля пригнувся, і куля, пробивши єдине в кабіні скло (лобове), пролетіла прямо над ним.

Він обтрусився від шматочків скла і вистрелив – спершу з правого ствола, потім з лівого. Остання куля відірвала слідчому шмат стегна. Він закричав. Було таке відчуття, ніби нога від’єдналася.

Сергій, пересуваючись стрибками на здоровій нозі, вивихнув собі гомілку, але таки дістався до сівалок і погрузчиків, де він міг сховатися.

Голуби, які хвилину тому спокійно клювали зерно, вже кілька хвилин безперестанку літали туди-сюди попід стелею, не знаючи, куди їм дітися від звуку, що в закритому приміщенні їх оглушував. Після кожного вистрілу їхні крила тріпотіли з новою силою.

Один голуб капнув на голову Миколі, і той промахнувся, коли цілився в Сергія.

Детектив оглянувся. На видноті стояв Коля, перезаряджаючи ружбайку. Сергій двічі вистрілив, напрочуд влучно: перша куля відірвала трактористові праву стопу, друга – ліву.

Піднялась пилюка, ставало все світліше через дірки, що пробивали кулі у жерстяних і шиферних стінах.

Від скаженого крику і пострілів голуби сходили з глузду.

Два каліки повзали один за другим, залишаючи після себе криваві сліди. Жоден з них не міг пересуватись інакше, крім як повзком.

Сергій не встиг перелізти за іншу сівалку, і Микола стрельнув йому прямо в груди, пробивши наскрізь праву легеню.

Слідчого відкинуло на кілька метрів, він вдарився об стовп і приземлився на купу зерна. Замість крику з вуст виринуло моторошне хрипіння, від різкого удару пішла носом кров’яшка. Він стиснув кулаки, і пшеничні зернята, що були під нігтями, боляче здушили живе.

Відразу потому Коля прострелив йому руку, ледве не повідривавши пальці.

Сергій взяв пістолета у поки що не ушкоджену ліву руку, захотів вистрелити, але там вже не було набоїв. З великої досади, психуючи, він швиргонув з розмаху пістолета у Миколу, влучивши прямо в обличчя.

Той випустив з рук ружбайку, і вона від удару вистрелила сама.

Поки Микола приходив до тями, Сергій підповз до дерев’яної палиці з гвіздками, вбитими на кінці. Вона лежала на пильній підлозі; якщо йому пощастить вдарити нею Миколу, зараження і смерть гарантовані.

У приміщенні була страшенна пилюка. Вона літала у повітрі, і нею всі дихали. Обличчя „ковбоїв” посіріли, кров’яні сліди стали майже чорними. Кожен новий подих давався з усе більшим зусиллям і все більше тягнуло на кашель, наче від довгої затяжки термоядерною сигарою, від якої під язиком і за губами збиралася сажа.

Асфальт покривався кров’яними слідами, схожими на сірі кульки пилюки. На нього почали падати знесилені голуби. Негативна енергія просто вирувала в мікро атмосфері приміщення.

Уліщенко став на коліна. Хоч його рани на ногах торкалися землі, адреналін вже більше не давав відчути болю – ні йому, ні слідчому. Микола навіть до кінця не усвідомив, що став калікою.

В зубах у нього був останній набій. Посередині світлою крапкою вилискував круглий капсуль.

Враз двері відчинилися й біля них поставали вражені люди. Вони побачили перед собою жахливе видовище, ніби перенесене з найстрашнішого нічного кошмару. Охоплені ступором, так і заклякли на місці, не знаючи, що робити далі.

Осколок експансивної кулі долетів до терезів, де сиділи робітники. Вони поспішили до зерносховища, по дорозі одного з них зачепила частинка іншої кулі, але ніхто не відступив. Нікому на думку не спадало, що прямо тут можливо… таке.

Серед них була і Лєна. Зустрівшись із нею поглядом, Сергій, розплакався, струмочки сліз прокладали чисту доріжку на його потемнілому обличчі. „Знову ти все зіпсувала…”.

Скориставшись тим, що увага ворога прикута до дівчини, Микола кількома незграбними стрибками дочвалав-дошкутильгав до ружбайки.

Та тільки він за неї взявся, готовий випльовувати патрон, Сергій розмахнувся й бацнув палицею по патрону. Гвіздок влучив точно у капсуль, від удару той детонував; голова Миколи розлетілась, мов кабак.

Його тіло похилилось і м’яко впало на асфальт; через величезну виїмку у його шиї (нижня щелепа досі трималася) можна було побачити зернятка й краплі мозку на асфальті.

Біля Сергія впав голуб. Блискавичним рухом руки схопив його, просунув голову між вказівним і середнім пальцями і струсонув. Тіло впало на труп Уліщенка, крила затріпали, а голова лишилася в долоні.

„Це для місцевих котів!” - подумав Сергій, дивлячись на Лєну, і зареготав на все зерносховище пошлим садистським сміхом. Він був в ударі.

Два каліки лежали на асфальті. Один іржав, а другий був без голови…

Написане у Києві в кінці зими 2002 року

 

image002.jpg

Copyleft – Вадя Ротор дозволяє та заохочує копіювати, розповсюджувати, відтворювати на будь-яких носіях і використовувати письмові матеріали цього сайту, повністю або частково, за умови: ОБОВ’ЯЗКОВО зазначати автора матеріалів (Вадя Ротор), назву й джерело (цей сайт; якщо Інтернет-ресурси, розмістіть гіперпосилання на сайт www.vadiarotor.tv ). Порушення цієї умови буде вважатись плагіатом, з відповідними наслідками. З тією ж умовою дозволено копіювати графічні матеріали з цього сайту, ЗАБОРОНЕНО їхнє використання без дозволу автора. Заборонено змінювати матеріали сайту при відтворенні.