Вадя Ротор – офіційний сайт / з 2008 / The official web-site – Vadia Rotor

VADЯFILM & VADЯMUSIC

ART-ФОРУМ

Нова Русь

ФОРУМ НР

Окультна космософія

ФОРУМ ОК

Дизайн

Вадя Ротор - Художні твори

ГОЛОВНА (Новини)

Художні твори (Головна)

ВІДЕОблог

Фотогалерея

Публікації

Інтервю

Фан-клуби

Контакти і посилання

 

Ліричне, меланхолійне

Heinrich Heine

Лорелея

Сам не знаю, чом сумно мені,

Як згадаю я давнюю казку.

І не сходить останні три дні

Із лиця мого трауру маска.

 

Рейн невтомно хвилі жене,

Навкруг тихо, уже вечоріє;

І над річкою сонце ясне

Усе слабше і світить, і гріє.

 

Онде, високо там на горі

Гарна дівчина злотоволоса.

Лорелея то. В світлі зорі

Золотим гребінцем чеше коси.

 

Блищить ручка цього гребінця,

Сумну пісню дівчина заводить.

Унизу молодого гребця

Спів сирени із розуму зводить.

 

Той весляр у малому човні

Задивився на дівчини вроду.

Він не скель пильнував, зовсім ні,

Не зважав на бурхливую воду.

 

От у вир скаженющий його

Разом з човником вмить затягнуло...

З допомогою співу свого

Лорелея гребця підманула.

 

Переклад з німецької.

Київ, квітень 2000.

 

Megatorq

Я літаю. Наче у снах, тільки я дійсно літаю.

Питаєте, коли почав? Я це давно помітив. Одного разу, коли мені було чотири роки, я захотів у повітря. Взяв якусь порвану картонку і прямо в хаті розігнався з нею, як з крилом, – і дивна річ... полетів! Сам для себе неждано опинився під стелею.

У віці шести років моїм стартовим майданчиком була шафа... поки я її не перекинув під час невдалої спроби. Тоді мені заборонили й думати про польоти. „Це не для тебе! Всі, хто літають, або здвинуті по фазі, або скоро кінчають життя самогубством, бо хочуть надто багато, чого життя не може їм дати”.

Аби довести всім, що я дійсно можу, я виліз на дах будинку – хотів розганятися звідти. Втім, було таки височенько, і я зрозумів: мені ще рано. Не варто спішити поперед батька в пекло, встигнеться, не все зразу.

Що робити далі? Відточувати майстерність і набиратися сил.

Батьки весь час бачили, як я тренуюся. „Це може бути тільки хобі, літання – не заробіток на життя”. Але ж це те, що в мене виходить найкраще!

„Вчися, забудь про польоти. Це відбирає силу...” І я вчився... з трієчки на четвірочку, щоб решту енергії присвячувати літанню.

В нас у школі часто влаштовували конкурси, хто далі пролетить. По правді кажучи, перемагав я, попираючи вчительських любимчиків. А ті старі ідіотки підтримували їх руками, інколи підсовували для них фінішну лінію, щоб вони хоч би носочок поставили за нею. І вони вигравали. Або якщо моя перевага була надто помітною, щоб ігнорувати її, вчителі казали: „Перемогла дружба” або „Проіґравших нєт. Усє наґраждаются!”

Саме тоді, я побачив, що мені літання приносить задоволення, а моїм однокласникам воно дається великим напруженням, та й в них мало що виходить. Але так козиряться: „Я пролетів стільки-то метрів...” Саме бачачи такі пусті вихваляння й понти, я вповні збагнув, що таке бездарність.

Вони заздрили мені, хоч старалися цього не показувати й вперто талдичили, ніби насправді то я їм заздрю.

...Наприкінці шкільних років я дуже продвинувся в мому ділі, став робити справжні, недитячі успіхи. Тоді я вдруге виліз на дах будинку, однак знову зрозумів, що рано ще пробувати свої сили у великому небі.

Моєю розвагою після уроків стало розганятись на горбках і невисокому камінні й стрибати... я не відразу опускався на землю, з кожним разом все пізніше, пролітаючи все далі.

Скоро стало зовсім важко суміщати польоти і школу, я багато прогулював, але рідні стіни (школи) мені допомагали довчатись. Я витерпів до кінця, і тепер у моєму розпорядженні були канікули. Майже цілен день вільний.

Ходжу на кар’єр, стрибаю з одної гірки на іншу, наче тирольці, тільки вони це робили з жердиною, як Бубка, а я без будь-якої допомоги. У лісі перестрибую з дерева на дерево, мов білка-летяга. Без крил. Вага зменшується, піді мною ніби повітряна подушка, що не дає мені впасти.

Я хотів би погуляти хоч би рік, і за цей час або навчитись літати по-справжньому, або знайти собі заробіток, але такий, щоб не відбирав багато сил. Проте батьки твердили: „Інститут, інститут... Без диплому ти ніхто, недоучка...” А з дипломом? Усі знають, які липові оцінки бувають; тим більше, при прийомі на роботу дивляться не на диплом, а на здібності! Що, є роботодавцю різниця, маю я диплом чи ні?! Від цього йому не стане ні жарко, ні холодно. Його цікавить, чи зможу я якісно виконувати роботу, яку він мені доручить.

Я один, родичів багато. Обсіли мене з усіх сторін, тиснуть... Добре вже, піду навчатися. „Всі твої друзі вступили, повинен і ти!!!!” Чого це я повинен? Кому це я повинен? Не забувайте, я маю одну перевагу над усіма друзями.

Дехто на цьому заробляє: „Мені помагає літати цей еліксир! Купуйте!” Хтось, до пуття не вміючи сам, вчить дітей, і на цьому має гроші. Я ніколи не збирався робити так. Я літаю заради процесу... і результату, мабуть: приємно ж, оглядаючись назад, бачити, скільки подолав, не ступивши на землю.

...Дорога до інституту була малолюдною, йшла на південь у степи, де дерева росли рідко, а колючі будяки – часто. Серед неозорої площі, зайнятої піском та ріденькими бур’янцями, стояла двоповерхова будівля інституту, біля неї асфальтований майданчик з алейками.

Проте туди треба дістатися. Дорога – двобічне шестиметрове шосе між лісосмугами – розлогими й пишними на початку і зовсім ріденькими й сухими в кінці. І народу тоді лишається менше... Хто дорогу не осилить, хай повертається додому.

Багаті таточки відвозили своїх дітей на машині, ті синульки й дочки навіть одного разу не ступили по асфальту. Таких було відсотків п’ять, решта мусили йти пішки.

Когось відштовхували на обочину, де серед трави й гілля йому було важко не те що продовжувати шлях, а вибратися відти.

Хтось мав слабкі ноги чи надто важкий ранець-наплечник. Ну, вибачайте, ніхто вам рубцаки не понесе, волочіть їх самі.

А ще п’ять відсотків не просто йшли чи бігли, а летіли. Хто міг. Включаючи мене.

Дуже добре пам’ятаю запах смоли і як вона прилипає до капців, що мусиш відчищати об траву, і з кожним кілометром твої ноги все важчі, а трава все жовтіша...

Розбігаюсь і лечу. Торкаюся землі лиш одноніж, аби з новою енергією відштовхнутися. Дехто заздрить, хтось пробує затягти мене на землю, але руки не дістають. Навіщо? Чому вони дивляться на когось, якщо тут кожен за себе? А на тих, хто програв, вони не дивляться: зійшов з дистанції – і слава Богу, помагати не будемо.

Хтось, бачачи мене, теж пробує піднятись у повітря, але... відвертий провал. А ті, кому це більш-менш вдається, намагаються обігнати мене, заявляючи свої амбіції. Одна дівчина обігнала – я їй не заздрю, тільки радий за неї. Решта летунів зі шкіри пнуться-п’ячаться, тільки б догнати мене. Це стало для них ділом честі, гордості, амбіцій. Щ ж, з одного боку приємно-таки бути еталоном, коли на тебе рівняються – це зветься визнання!

На підході до інституту лишилася чверть тих, хто починав шлях. 5% багаті, 5% „крилаті” і 15% витривалі й цілеспрямовані. Ось хто буде вчитися.

В перший день усе було новим. І будівля здавалася нерідною, чужою... Ми жили на деревах. Там їх було дуже мало, але ті, що виросли, височіли над усією піщаною долиною, наче вежі. Вони були трохи переповнені, проте це не назавжди: когось виженуть, і його гілка звільниться... Загалом гарне місце.

Перші місяці навчання показали мені, що то воно таке.

Ледве міг дочекатися перерви – вилітав у коридор, аби над головами всіх зависнути під стелею. Спізнювався на заняття, потім, коли вони мені зовсім остогидли, став прогулювати. Але не для гулянь і відпочинку, як декотрі, а щоб займатися ділом.

Дівчина, яка обігнала мене тоді, по дорозі сюди, стала справжньою зіркою в інституті – їй вдавалося суміщати польоти з навчанням, одне не шкодило іншому. Вважала літання своїм хобі, не ставилась до нього так серйозно, як я. Не розумію її. Таким людям дістається шана у студентському суспільстві, а з мене сміються, бо надто я віддаю себе цьому ділу.

Навколо голий степ. Де мені тренуватися? Доводиться стрибати з гілки дерева, де живу. Струшую листя комусь на голову, незадоволені... А якщо попрошу в коменданта переселити нижче, втрачу набутий рівень.

Бачив одну картину під назвою „Ікар”. Море, на березі люди працюють, заклопотані. І в куточку з води стирчать поламані крила і ноги – то Ікар, розбившись о гладь, потонув. Ніхто не звертає на нього увагу, нікому він не потрібен, у них своє життя, у нього своє божевілля.

Нікому не потрібне моє літання, тільки мені. Для себе.

Якось я так залітався по коридору, що не помітив, як почався новий урок. Підпливаю до розкладу занять, читаю: аудиторія №40. А де це? Весь час прогулюючи заняття, я забув, де вона. Кажуть, у підвалі – жодного разу не торкнувшись ногами сходинок, м’яко спустився в підвал, зайшов до класу й сів на вільне місце.

- Де був?

- Літав.

Сміх.

Коли всі притихли, пара продовжилась, але ті дебіли все ще глипали на мене через плече. Не можу дочекатися перерви, дочасно виходжу з аудиторії й бачу на стіні виступи, наче для альпіністів. Тримаюся за них руками, ноги відриваються від землі. Але тяжко. Коли поганий настрій, не літається. Потрібне натхнення, самооцінка та повна впевненість, що ти займаєшся правильним ділом.

Вони з мене сміялися: „Це ж несерйозне заняття. Ми теж цим займались, але кинули. Будь серйознішим, подумай про своє навчання...” Просто заздрили мені. Хотіли, щоб я кинув своє діло й атрофувався. Нізащо!

Один хлопець із моєї групи теж щось там пробує, проте в нього, м’яко кажучи, не виходить. Важко уявити, до чого доходило його чванство. Козириться перед всіма, випендрюється й дозволяє собі пускати перед дівчатами насмішки наді мною: „Я не розглядаю його як конкурента, бо він мені не суперник ні в чому”...

Більше не можу терпіти їхнього сміху. Я повинен довести всім, що... довести всім і собі самому.

Третій раз я виліз на дах – тепер це була крівля двоповерхового інституту. Піді мною вже не земля – асфальт, і всі студенти зібралися, дивляться на мене. Два рази утримався - на третій стрибну. Недарма ж я тренувався стільки.

Якщо не вийде, це буде мій провал і визнання моїх мрій пустими. Якщо вийде, то буде моєю новою висотою і тріумфом над їхніми насмішками.

Розбіжусь і полечу. Як Нео. Пролечу над їхніми пустими головами й приземлюся на пісок, що розкинувся за хвойними алейками.

Розганяюсь... Дах закінчується, під ногами нічого нема – все, я сам відсік собі дорогу назад. З цієї миті тільки вперед – заявив про свої амбіції, тепер не зупиниш і не повернешся.

Натовп не зловить і не проковтне мене. Я на рівень вище них. Планка піднята – не можу проявити слабину й опуститися нижче, бо натовп заклює.

Поки є сили, лечу.

20 серпня 2005

 

Вибрати не можна тільки Батьківщину...

Жив собі в Україні чоловік. Був праведним, порядним, чесним, богобоязливим; всім допомагав, нікого не лишав у біді; хто звертався до нього, завжди міг розраховувати на безкорисливу поміч. І, як годиться, після смерті така світла душа потрапила до раю, де зустрілась із Всевишнім.

- Бачив Я усі твої діяння, - мовив Бог до неї, - за них віддячу тобі добре. Ти повернешся на Землю виконувать нове Моє завдання. Лиш найкращі повертаються назад – ти опинивсь у їхньому числі. Дозволь зробити ще один подарунок – право вибору. Ось вона, Земля, - вказав дужою, всемогутньою рукою на блакитну кулю. – Вибирай, де хочеш народитись.

Сіла душа на хмаринку, поглянула на творіння Господнє та й замислилася. Творець підсів до неї та спитав:

- Що, не придумаєш ніяк, де б краще народитись? Може, знову в Україні?

- Ні. Годі з мене. Вдосталь натерпівсь я злигоднів. Усе життя прожив у бідності, думаючи не про себе, а про інших. Усім робив добро, нехтуючи собою. Бідував, голодував. Не хочу, щоб усе повторилося знову. Краще в Монако. Там тепло, грошей вистачає. Хоч попробую, як то – жити на широку ногу?

- Вибачай. Монако – замала країна. Всіх, кого міг, Я туди вже влаштував. Вакансій не лишилося.

- Тоді в Америку, - замріяно всміхнулася душа. - Буду ковбоєм, гасатиму на конях, носитиму круті джинси, стрілятиму з пістолетів, їстиму гамбургери...

- Що я чую?! – здивувався Прабатько. - Невже це слова полум’яного патріота, яким ти був за життя? Чого відхрещуєшся від своєї Батьківщини, від культури української, яку так ніжно плекав?

- Бути патріотом України – то невдячна справа, все одно що бути камікадзе. Проклята земля.

- Чому проклята? – заперечив Першотворець. - Родючі ґрунти, талановите населення зі світлими головами та золотими руками.

- І ганебна доля. Татаро-монголи спустошували цю землю, її захоплювали то поляки, то литовці, то росіяни. Ми натерпілися війн, голодоморів, злигоднів, Сталінських репресій, а тепер і цей Чорнобиль... У кожного народу на небосхилі є своя зірка, й українська зоря згасає.

- Ти покликаний її запалити, переломити становище, підняти з попелу українську державність, її мову, культуру. А в Америці все добре, там відроджувати нема чого, ти проживеш там марне, бездіяльне життя. Чи цього ти хочеш? Я зробив для тебе виняток – дав право вибору. Але маючи права, ти повинен знати свої обов’язки, й бачачи, що твій вибір завідомо хибний, Я не можу не втрутитися.

- Ну гаразд. Тоді пошли мене в Зімбабве, в Африку. Там дійсно є що піднімати з попелу.

- Але ж у Зімбабве голод, люди мруть від укусів змій та комах, від різних тропічних хвороб. Там у диких племенах нелюдські закони. Знаючи тебе, кажу з певністю – ти не виживеш у тій країні. Ну то що? Вирішуй.

Душа почесала потилицю, махнула рукою та й сказала:

- Еххх, так і бути! Посилай мене в Україну...

Київ; 5 грудня 2003

 

image004.jpg

Copyleft – Вадя Ротор дозволяє та заохочує копіювати, розповсюджувати, відтворювати на будь-яких носіях і використовувати письмові матеріали цього сайту, повністю або частково, за умови: ОБОВ’ЯЗКОВО зазначати автора матеріалів (Вадя Ротор), назву й джерело (цей сайт; якщо Інтернет-ресурси, розмістіть гіперпосилання на сайт www.vadiarotor.tv ). Порушення цієї умови буде вважатись плагіатом, з відповідними наслідками. З тією ж умовою дозволено копіювати графічні матеріали з цього сайту, ЗАБОРОНЕНО їхнє використання без дозволу автора. Заборонено змінювати матеріали сайту при відтворенні.