Вадя Ротор – офіційний сайт / з 2008 / The official web-site – Vadia Rotor

VADЯFILM & VADЯMUSIC

ART-ФОРУМ

Нова Русь

ФОРУМ НР

Окультна космософія

ФОРУМ ОК

Дизайн

Вадя Ротор - Художні твори. Моралізаторство

ГОЛОВНА (Новини)

Художні твори (Головна)

ВІДЕОблог

Фотогалерея

Публікації

Інтервю

Фан-клуби

Контакти і посилання

 

Настанова

Крокуючи до метро, я побоювався, що сьогодні на станції буде давка. Вже спустившись у підземний перехід, на жаль, переконався у власній правоті. Аякже! перший день місяця та ще й година-пік – марно сподіватись на нормальний прохід до автоматів, і в вагонах, очевидно, буде невидана тіснява.

На підході до дверей з зеленою літерою „М” у кружечку я зробив вимушену зупинку: пробка, далі не пройдеш. Повільно протиснувшись крізь двері, я відразу звернув увагу на кількість дружинників, що чатували біля автоматів, щільно стоячи, немов охоронці на футбольному матчі. Ні, з таким розкладом не проскочити і самій найнахабнішій людині; її зловлять і завернуть назад, примовляючи: „Йди швидше! Бачиш, ти людей, що ззаду йдуть, затримуєш...”, хоча насправді затримували саме вони. Та матюкайсь – не матюкайся, все рівно доведеться повертатись, купувати непомірно дорогий жетон (ціла гривня – ось чому люди так стараються пробігти), і в результаті спізнитися (дивно, як люди взагалі за таких цін користуються метро – воно стає елітним засобом транспорту).

Мене такий сценарій не влаштовував, тож облишивши марні сподівання проскочити, став я боком просуватися до каси. Вистоявши довжелезну чергу, врешті підійшов я до віконця, й там мене жорстоко обламали. „Все, не продаю більше!” – відрізала огрядна касирша, закривши віконце та, взявши маленьку чашечку з кавою, почала сьорбати з неї гарячий напій. Відпочиває вона, бачте. Взагалі касири – своєрідні індивіди, хамство в метро бере початок саме від них. Наприклад, у спокійний час підходять до них люди, просять розміняти крупну банкноту, а ті відповідають, що нема. Не вірте, все в них завжди є! Просто ліньки їм вставати, йти до сейфу й діставати звідти гроші.

Словом, уся черга, вилаявшись, злилася з чергою до іншого віконця, утворивши багатометрову „змійку”, яку час від часу розсікали ті, що просувалися до ескалаторів. Деякі, не бажаючи чекати знов, зробили спробу прорватись наперед до віконця, але руки обурених із першої черги віднесли їх назад, в самий кінець. І знов стояти доведеться довго-довго... А лінивий касир обслуговує повільно-повільно...

Я був готовий до кулачного вирішення стосунків прямо на місці, у страшенній тисняві, що нагадувала тортури з фільму „Чотири пера” (метро – нічний ступор клаустрофоба). Якби мені тоді хтось попався під гарячу руку в тій кошмарній душогубці, я б його прикінчив, присягаюсь. Ким би він не був. Я відчував себе просто ходячим вибуховим шматком агресії в її найчистішому вигляді – тільки надзвичайно стриманим... до пори до часу.

Нарешті, підійшовши до віконця, я просунув туди нову гарну зелену двадцятку, сказавши: „Учнівський!” Поруч стояла старенька бабка й канючила монетку. Не хотілося мені давати їй дрібноту, яка завалялася в кишені, отже я вдав, ніби не мав грошей. Тупо, але інші люди взагалі роблять вигляд, буцім не помічають жебрачок...

Касирша просунула мені в віконце якусь ліву картку за минулий місяць.

- Учнівський! – повторив я роздратовано.

- Що?

- Учнівський, бл...! – я психанув (само собою вирвалось).

- Ти! учень! – зневажливо кинули мені з-за скла, прострочений проїзний квиток зник, замість нього з’явилася п’ятірка. – Забирай свої гроші й шандруй звідси.

- Е! я давав зелену двадцятку! Де вона?

- Не мороч мені голову! Он люди за тобою стоять, на роботу спізнюються! Не затримуй їх! Бери гроші та й іди!

Сволота, хоче зіграти на людському факторі: вистоявши довгу чергу, людина навряд чи стане качати права, крім того, на неї тиснутимуть ззаду. Отак і дурять.

- Він дійсно дав зеленого папірця! Я бачила, я доведу! – заступилася за мене бабка.

- Так-так! – почулася з-за моєї спини емоційна підтримка. – Віддайте йому, інакше...

Касирша подумала-подумала і, гірко зітхнувши, повернула мою купюру, я вдячно вигрібши з кишені дрібноту, не жаліючи, дав бабці, а далі, показавши касирші середнього пальця, розвернувся й став проштовхуватися до автоматів. Що не кажи, пощастило. Віддаючи касирові гроші, треба бути готовим попрощатися з ними назавжди. І нічого нікому не докажеш – ні і все! А як доказуватимеш – покличе міліцію. Касир завжди правий – таке правило в нашій жорстокій дійсності (якщо ж неправий, див. вище).

До речі, ви не замислювалися, чому в метро немає книги скарг? Бо щодня вона росла б на десятки сторінок, і люди вистоювали б чергу, щоб поповнити її: станція – місце, переповнене негативною енергією, тут щохвилини виплескуються емоції, і мабуть, саме перебування на такій станції вкорочує життя.

...Крім двадцятки у мене була двійочка, отож нічого робити – довелося, вистоявши третю чергу, купувати відразу два жетони. Просунувши в щілинку папірця, я помітив, що біля мене став якийсь чоловік, а потім почув його писклявий фальцет:

- Дайте жетончик. Дивіться, в мене трепанація черепа. Осьдьо, на лобі.

Автомат, не проковтнувши двійку, виплюнув її – несмачна. Я почав нервово запихувати її до нього, побоюючись – а може, вона не приймається через те, що занадто пожмакана? В такому разі доведеться в когось розміняти, а я й так спізнювався. Голосок тим часом продовжував:

- Осьдо-го, дивіться, на лобі. Трепанація черепа. Дайте жетончик.

Я непорушно намагався всунути купюру в щілинку іншим боком, і нарешті автомат винагородив мої зусилля, викинувши знизу два зелених кругляші. Тут оцей нахаба схопив мою руку, заскигливши:

- Осьо-го, на лобі! Гляньте...

- Ну то й що? – відрізав я, одступивши від автомату, аби люди мали змогу діставати жетони. – А в мене викривлення носової перегородки, та я не канючу гроші в метро.

Він ще сильніше потягнув мене за руку, оголивши свій багряний шрам. Там дійсно було на що подивитися: червоний „гірський хребет”, котрий опоясував всю голову, утворив широку проділь, яка навряд чи заросте.

- Але ж в мене трепа...

- Відійди, бо зараз тобі буде друга трепанація прямо тут!

- За віщо ж ви на мене гарлапаните?

- Ти хоча б здогадуєшся, як жалюгідно виглядаєш, як принижуєшся перед людьми щодня? Викликаєш у них жаль оцим скигленням. І ще, мабуть, ти, гнидо, вважаєш себе чоловіком? Чоловіки так не поводяться! Вони мають гідність і самоповагу, яку не втрачають. А ти... викликаєш відразу. Мов облизень, хробак. Скажи, ти сам собі не огидний?

Тиша.

- Я звик спілкуватися з нормальними людьми, які мають честь і гідність, аж ось підходить до мене якийсь – даруй на слові – гамн і віднімає мій час, безпардонно тикаючи під ніс свою лису довбешку й вибиваючи з мене сльозу. Чого мовчиш, до тебе звертаюся!

Він похнюпивсь. Я замовк. Не очікував я сам від себе таких моралей. Взагалі не люблю (хто ж любить?), коли мені їх читають – а це буває доволі часто, - відтак ніколи не думав, що одного дня сам стану когось повчати. Понад усе не вірилося, що я читаю моралі, супроводжуючи їх конкретним опуском, чоловікові, який мені в батьки годився, а він уважно вислуховував усі мої слова й, здавалося, мотав на вус. Я так загнув, що люди, мабуть, зусібіч зглядалися на цю чудну та недолугу сцену – тоді я не звертав уваги на їхні погляди, а дивився просто у вічі співбесіднику. Він соромливо опустив очі, не знаючи куди їх діти.

Існують жалюгідні люди. Проте він не був гідним і жалю. Силився бути, одначе то для нього виявилось недосяжною вершиною.

До чого ж упали декотрі, як опустилися! Чи може, звалити все на суспільство, буцімто воно їх такими зробило? Як казав Чарлі Менсон, знаходячись у карцері, „Я такий, яким ви мене зробили, і якщо ви називаєте мене скаженим псом, дияволом, убивцею, недоноском, то зауважте, що я – дзеркальне відображення вашого суспільства”. Невже ми живемо в настільки прикрому, недосконалому світі?..

Словом, отаке.

А що робити мені з двома жетонами в руці? Віддати йому? Звичайно, я не жлоб, але й не лох. Само собою, він просив, а не нагло виставляв, крім того, не потрібен мені був другий жетон, адже на зворотному шляху, скоріше всього, будуть більш зговірливі касири. Й хотілося більше віддати жетона голодній матері з грудною дитиною, ніж оцьому трепанованому, який так і заробляв собі на життя-прожиття – ходив виклянчував жетони, міняв їх на гроші й купував за виручені кошти самогон.

- На, тримай...

- Дякую, - поспішно випалив чоловічок.

- ...але щоб я тебе більше тут не бачив, ясно?

- Добре, добре...

Голова в мене тоді розболілася страшно. День видався відверто паскудний: втратив купу часу, спізнився до школи, викинув дві гривні ні на що й до того ж зіпсував собі настрій. Залишалось плекати примарну надію, що своїми настановами я хоч би трошки підняв честь цієї низької (морально, не фізично) людинки і вона знайде собі краще заняття, більш чоловіче. Як я помилявся! Кілька годин потому, проходячи тією станцією, знов побачив я Плаксивого Фальцетика, який пристав до однієї панночки, котра боязно відводила очі, протягуючи йому жетона, а він, знімаючи шапку, промовляв: „У мене трепанація. Осьдо на лобі, дивіться...”

12 лютого 2004, Київ

image004.gif

 

Юна мама

Цікавих дівчат ми з другом Ярославом зустріли біля театру Івана Франка, коли там, у низовині під будинком з химерами з одного боку і дитячим садком із іншого, стояв іще старий дитячий майданчик з триповерховим будиночком і трьома гірками, зокрема – що було оригінальним – однією високою, що відходила від його третього поверху й опускалася прямо назустріч бюсту Івана Яковича. Одного похмурого, сирого дня гуляючи там з другом, ми побачили двох дівчат старшого шкільного віку, а з ними трирічного хлопчика.

Дівчата так себе поводили, ніби були п’яні. Вони скочувалися з найвищої гірки, верещали всякі дебільні речі. Не соромлячись ні нас, ні хлопчика, розмовляли між собою на відверті дівочі теми, підкріпляючи розмову жаргонними словами й матюками. Мова якраз зайшла про дитину. Одна з дівчат виявилась його матір’ю. Вона ділилася з подругою наболілим – мовляв, народила у 13 років, зараз їй 16, мучиться з ним...

У школі однокласники і вчителі дивилися на неї косо, як ходила у восьмому класі з животом. Що вже казати про конфлікти з батьками – їм самим було по 35, а вона їх зробила дідусем і бабусею, причому оскільки не уміла й не виявляла особливого бажання доглядати за дитиною, її мати мусила звільнятися з роботи, щоби знову цілодобово сидіти серед дитячих пелюшок і годувати малого крикуна, поки його нерозумна матір ходила до школи.

А сама дівчина, точніше, молода жінка, обтяжена дитиною, не може знайти собі хлопця, який погодився би на серйозні стосунки з нею. Вона ризикувала так і лишитися незаміжньою, особливо на неї зовсім не заглядалися її ровесники: у їхніх очах вона була непривабливим секонд-хендом. Причому непривабливим не стільки морально, скільки візуально: від її дівчачої фігури нічого не лишилося – цицьки уже розбухли і обвисли від годування, при вагітності вона набрала багато зайвої ваги, а коли її зганяла,то переборщила і зсушила себе до стану ходячого скелету. І найголовніше, її 13-річний організм був не готовий до народження дитини, а лікарі їй не стали робити кесарів розтин, як зазвичай у таких випадках, тому при народженні, коли дитина проходила родовими шляхами, кістки її тазу розійшлися, та так і не зійшлися назад, от вона тепер усе життя мусить ходити з непропорційно широким тазом, який став просто кидатися в очі, коли схудла, і ніякий одяг його не міг приховати, хіба що безформений балахон. Мало який хлопець або чоловік захотів би тепер узяти її в жони.

Тому вона ставилася до хлопчика з певною злобою – практично, він їй зламав життя, так вона казала.

Поглянули ми на трирічний предмет обговорення. Хлопчик був одягнутий у джинси, коротеньку чорну курточку, шкіряну на вигляд, і рокерську бандану, яка щось не дуже в’язалася з його віком. Він лазив по балкончиках, які були на другому поверсі ігрового будиночка, а молода мама зовсім не турбувалася про його безпеку – коли він на висоті більше півтора метрів ліз на балкон, чіпляючись іще слабкими ручками за металеві поручні (а тоді видався вогкий день, залізо було холодним і слизьким), і його тонкі пальчики сповзли з бруса, він міг впасти на землю, але, пролетівши зо три бруси, однією лівою вхопився за останній і повис, його мати не лише не зробила жодних зусиль, щоб його убезпечити, а й почала сміятися з подружкою: „Глянь, скалолаз!”

І він би так і впав, якби не підбіг мій друг Ярослав і не вхопив його та допоміг вилізти на балкончик, після чого почав із ним гратися. У нього тоді була дворічна сестричка (нам із Яриком було по 13 років), тож він вмів і любив гратися з малечею. Дівчата як побачили, що він з ним так добре бавиться, запропонували йому зустрітись якось іще, щоб він малого подоглядав, юна мама розпитувала у нього телефон...

Відчувалося, що вона була не лише не готовою виховувати дитину, а й злилася на малого за проблеми, з якими стикалася через його існування. Він був її головною проблемою, і у її ставленні до нього була тінь садизму.

Не знаю, де він зараз (я їх після того бачив лише раз), але переконаний, що він у свої роки (йому на цей час має бути вісім) найкрутіший і найпродвинутіший серед своїх товаришів та однолітків, адже мама його одягала, як сама, водила з собою на зустрічі з друзями-рокерами, попойки і тусовки... Вважаю, що йому це пішло, загалом, на користь у плані особистісного розвитку, але все було б спокійніше, якби його мама народила хоча б років на десять пізніше – коли була більш-менш готовою до дитини психологічно.

Нещодавно я почув про українську дівчинку, яка народила здорову дитину в 11 років. Уявіть собі – у школі й інституті чадо будуть розпитувати, якого року народження його мама. Спершу не повірять, а коли зрозуміють усю ситуацію, з таким осудом ставитимуться і до нього, і заочно – до неї. Дитина з цим житиме все життя...

Для повноти оповіді згадаю іще один випадок, восени через роки три. Я наткнувся на другу юну маму у магазині, коли стояв у черзі до касира, а вона – до сусідньої каси.

Дівчина, на вигляд, років 16-17, чи то вчилася в останньому класі школи, чи вже вступила до інституту – або не вступила: не взяли вагітну. Словом, вік перехідний, дуже драматичний, і задоволення від життя на її обличчі не спостерігалося. Її не просто стомлене - заморене прищаве лице нездорового блідо-землистого кольору з синюватими мішками під червоними очима було оповите тьмяним немитим волоссям, яке спадало некрасивими бурульками-висюльками. Видно, не відпочивала, а весь її час забирали турботи. А великі пачки підгузників наочно продемонстрували, якого плану турботи не лишали їй вільного часу.

Серед її покупок були і речі, звичні для молодих (пиво, дорогі презервативи, житні сухарики і чіпси – видно, готувати у неї не лишалося ні часу, ні сил), і речі, звичні для молодої мами (памперси і їм подібні пелюшки, дитяче харчування). Всього речей було досить багато, і касир назвала відповідну ціну, яка, звісно, не влаштовувала дівчину. Подумавши, вона відсунула вбік одну пляшку пива й найменшу пачку чіпсів і заглянула в гаманець, де у відділі для купюр сиротливо зжужмилися два папірця, а відділ для монет був переповнений дріб’язком.

Грошей явно не вистачало, і дівчина, відсунувши всі набрані пачки чіпсів і житніх сухариків, попросила касиршу підрахувати, скільки коштуватиме уже це, висипала монети у руку й заходилась їх лічити.

Ціна знову виявилась нереальною, хоча цього разу трохи наблизилася до можливостей дівчини. Вона поклала назад на стелажі дорогі презервативи і взяла трохи дешевші. Там були і взагалі „бюджетні”, але на таку ризиковану економію вона не наважилась: сьогодні заощадиш гривню, а за дев’ять місяців це виллється в нову дитину, а по її обличчі не читалося особливого бажання стати матір’ю вдруге.

Між іншим, вона все гостріше відчувала на собі недоброзичливі погляди – роздратовані та зневажливі, поблажливі та зацікавлені – всі вичікували, що буде далі, навіть ті, хто стовбичили у черзі до сусідніх кас. Вже стало ясно, що сьогоднішній випадок запам’ятається їм надовго, і вони у несхвальному тоні розповідатимуть про дівчину знайомим та всім удома.

Обставини тиснули на юну матір: касир з осудом в очах нагадувала, що люди у черзі чекають, та й вони не мовчали – кожен старався заявити про своє існування, булькаючи під бік: „Швидше...”. Ніби весь супермаркет ополчився на неї, підганяючи.

Нервово сіпнувшись, вона відсунула найменшу баночку дитячого харчування та всі банки пива, лишивши одну тільки літрову пластмасову пляшку хмільного напою – треба ж якось знімати стрес важких, напружених днів і безсонних ночей. Грошей вистачило впритик – копійка в копійку.

- Раніше думати треба, а не рахувати оце біля каси, - незадоволено буркнула касирша, а скромненька на вигляд бабка не церемонячись демонстративно штовхнула молоду, даючи зрозуміти, що вона її затримала.

 

Подібні ситуації принизливі.

Шановна молодь! Майте голову.

Ашгабат, січень 2005

 

image007.jpg