Вадя Ротор – офіційний сайт / з 2008 / The official web-site – Vadia Rotor

VADЯFILM & VADЯMUSIC

ART-ФОРУМ

Нова Русь

ФОРУМ НР

Окультна космософія

ФОРУМ ОК

Відеоблог

Вадя Ротор - Художні твори. Містика

ГОЛОВНА (Новини)

Художні твори (Головна)

ВІДЕОблог

Фотогалерея

Публікації

Інтервю

Фан-клуби

Контакти і посилання

 

Том1

(уривок 7-ї глави)

Її увагу привернула картина, біля годинника, і щоб убити час, вона пильно до неї придивилася. То було надзвичайно реалістично намальоване полотно з зображенням чоловіка, напрочуд схожого на Лефевра. Він мав багато спільних рис зовнішності, що поєднували його з останнім. Наприклад, лисину, борозни на лобі та мімічні зморшки на щоках, волохаті вуха, однакову форму обличчя й обвисле підґарля.

Але в очі кидалися й відмінні риси, як-от: Патрікові кучері припорошило значно менше сивини і мав він ясний колір очей, а у людини, зображеної на портреті, були мутні вицвілі очі й густі довгі брови, що зливалися докупи над переніссям; Лефевр був білим, наче крейда (за це Катя про себе почала його звати блідою поганкою), а дід із портрету так загорів, що скидався на мулата. Схоже на те, що то був брат чи батько хазяїна острова - одне слово, його родич. Дівчина спробувала знайти очима підпис автора, та марно: його не було. Цікаво, хто ж намалював цю дивовижу?

Вона не могла відвести очей від портрета впродовж кількох хвилин, навіть не підозрюючи, що так довго на нього лупиться. Не менш дивними були думки: їй раптом прийшло у голову, ніби картина жива! Катя помітила, як чоловік, зображений на ній, дивився їй прямо в очі.

Її пройняв нелюдський, тваринний жах. Серце боляче стиснулося, й від нього по всьому тілу пішли неприємні хвилі, що важкими кайданами скували кінцівки, не даючи поворухнутися. Вона уявила, як чоловік з портрета візьметься обома руками за рамки і, переступивши символічний поріг між нашим світом та світом фантазій невідомого художника, що не побажав підписатися на полотні, ступить на лінолеум важким гумовим чоботом і, зімкнувши руки на білій шиї, почне душити її. А сама вона не зможе стати йому на заваді, бо руки, скуті кайданами страху, не слухатимуться.

На щастя, події розвивались таким чином лиш у дівочій неспокійній уяві, й насправді чоловік і не спробував вийти з картини. Він тільки продовжував дивитися на неї, час від часу кліпаючи очима. У погляді не було ні агресії, ні люті - нічого такого. Та від цього дівчині не стало легше. З великим зусиллям відвернувши голову вбік, вона відчула, що серце зупинилося. Ступор огорнув її, пазурами впився у ніжну плоть.

За крок стояв чоловік з портрету, простягаючи до неї кістляві руки, якими збирався її задушити. Катя хотіла крикнути, та зойк застряг у горлі, так і не вирвавшись назовні. Краєчком помутнілої свідомості вловила, що падає, приготувавшись до удару, котрого не відчула. Вона стрімко летіла до дна білої прірви. Усе перед очима засяяло, як позавчора, на ставку. Але сліпуче світло не розсіялося - цього разу воно проковтнуло її…

 

Роман, уривок якого наведено вище, готується до друку у видавництві «Український письменник»

 

image002.gif

 

Михалко й макогін

Був у мого діда Володі дядько, якого на селі всі чомусь звали Михалко. Йому й сорока не виповнилося, коли помер. Глушив толом рибу у ставку й збирав її. Одного разу толу чи динаміту не було, й він кинув з горбка у воду гранату, підійшовши надто близько. Граната вибухнула, не долетівши до води, і йому відірвало нижню частину тіла. Він помер, коли односельчани везли його до лікарні...

Жив він у своїй хаті сам. Якось прийшов додому пізно й відразу ліг спати. Але заснути тої ночі йому так і не вдалося...

Вже куняючи, почув він, як щось у кімнаті гупає. Ніби хтось невидимий іде від дверей до його ліжка. Встав, засвітив каганець – нікого. Погасивши вогонь, знову закуняв.

І раптом – чує у темряві чиїсь кроки. Щось підійшло і лягло до нього в ліжко. Вдруге запалив каганець – нікого. Він у привидів не вірив і не боявся темряви. Але йому стало страшно спати самому. Знову погасив вогонь і ліг у надії врешті заснути.

Невдовзі він відчув, як щось стало випихати його з ліжка. Кімната була маленькою, ліжко стояло близько до стіни, а до іншої було рукою дотягнутися. Тож він, впершись ногами й руками, став притискати того нахабу, що виштовхував його з ліжка. Михалко був сильним, але як не впирався, не міг подужати, і коли його вже майже випхали з власного ліжка, він потягнувся рукою за макогоном, що лежав на столику поруч, і вдарив по тому місцю, де був гість.

І щось на горищі як завищить!!! Його коси стали дибки, і він прожогом вискочив з вікна й побіг по селі.

Коли розвиднілось, боязко повернувся він додому й побачив: макогін (міцний, дерев’яний) від удару розлетівся на частини, а у стіні була ямка від нього. Він і моєму дідові, коли ще той був малим, показував ямку й розповідав цю історію.

 

Погані місця

У всіх селах є погані місця, які люди стараються обминати – просто на всякий випадок. Науковці стараються пояснити їх якимись магнітними аномаліями, що збивають роботу мозку, діючи на його магнітне поле, буцім, звідси „галюцинації”.

До речі, Останкінська вежа збудована в самому центрі магнітної аномалії, ніби на зло людям, які попереджували будівників – і до народу рідко пробиваються чутки про містику, яка часто відбувається в тій вежі, а якщо таки доходять до слуху мас, то обставляються в якості легенд і вигадок. Навіть якщо подумати з чисто практичної точки зору, розташовувати всеросійський телецентр всередині магнітного вихору – це впливатиме на роботу апаратури, розмагнічуватимуться плівки...

Словом, чим би науковці не пояснювали містичні випадки, що трапляються в „гиблых местах”, це не можна звалити лише на галюцинації та видумки, бо крім чисто суб’єктивного сприйняття є об’єктивні сліди тих драм, що відбулися зі сміливцями, котрим пошук пригод не давав спокою.

...Ця історія трапилася з трьома молодими трактористами. Якось, всі троє усівшись в кабіну, вони поїхали подалі від колгоспних угідь в лісок, де їх точно ніхто не знайде – в той бік, куди не ходять люди, бо розказують, що там твориться чортовина. Але чи стануть радянські хлопці, соцреалісти, боятись якоїсь абстрактної чортовини й нечистої сили? Приїжджі в село гуртки піонерів-атеїстів їм показували, як коли зливати жовту й блакитну водички, виходить зелена – без всякого чаклунства, і в цьому геть не чудесному перетворенні не бере участі на „чиста”, ні „нечиста” сила. Простим людям достатньо простих доказів, які для більш вдумливого доказами аж ніяк не є.

Їхали вони не пити, як хтось може наперед подумати, а збирати горіхи – от і мішок наготували. Їдучи по некультивованих забур’янілих землях без стежок чи інших слідів перебування людини, вони могли бути спокійними: ніхто їх тут не побачить.

Стали, взяли мішок і ну вилазити на дерева, струшувати звідти горіхи й підбирати з землі. Потім, коли зібрали мішок і повантажили його на задку трактора, стали гратися горіхами. Знайшли патику й влаштували імітацію західного бейсболу.

Так непомітно і ніч настала. Ну, час повертатися, мабуть, їх хтось уже шукає. Набилися всередину, ввімкнули фари й рушили. Прямо через поле, толочучи траву, лякаючи польових тварин. Попереду двома зеленими ліхтариками мерехтіли налякані очі лисиці: не щодня і не щоночі вона чула торохтіння трактора.

І раптом дивна річ – один хлопець помітив, що збоку до них наближалися два вогники. Наступної миті всі відчули, як кабіну струсонуло від удару. На них стрибнуло щось неважке, але достатньо дуже, щоб сколихнути кількохтонну машину.

- Дивись! – не своїми голосами кричали на праве й ліве вухо водієві. Не збавляючи газу, він повернув голову направо, щоб побачити просто кошмар.

До дверцят причепилася стара зморщена баба з темною брудною шкірою, важко сказати, одягнута чи ні; важко сказати, лиса чи з волоссям – вона вся була обліплена грязюкою, листям, наче цілий день каталася .

Мала, метр з кепкою, як кажуть, але сильнюща – так сіпала двері, що товариш, котрий їх тримав, з усіх сил впирався, не даючи їй відчинити.

Всі жили розрізав скрегіт, наче по нервам пошкребли, коли бабка, відламавши дзеркало заднього виду, гатила й шкребла ним по дверях, наче ключем. Вони почувалися, мов шпроти в консерві, яку збирається відкрити голодний їдець: відкриє – тут їм буде смерть.

Трактор не ставав, він усе рухався, перехилена направо кабіна розкачувалась на ресорах, коли він переїжджав горбки, і їм здавалося, що зараз вони впадуть набік. Бабка, все ще тримаючись, дивилася вперед, і хлопці побачили її профіль. Видовжена нижня щелепа, розкритий заслинений рот із рідкими гнилими зубами, розтягнутий у божевільній гримасі радості. Вилиці просто випирали, утворюючи горбки над зморщеними в посмішці щоками. Головне – весь цей жах знаходився близько, тутечки, за склом!

Потім вона знову повернула голову до них (у всіх трьох мало серце не спинилося) і, дивлячись їм в очі своїми „скляними” зеленими баньками, ще дужче заторигала бідні дверцята. Ці очі... просто нелюдські. І їх дикий вираз – точніше відсутність виразу... По очах завжди можна побачити, що в людини на умі, однак ця бабка була просто непередбачуваною. Єдине, чого можна було від неї чекати – що її криві тонкі руки з вузлуватими венами все-таки проб’ють їй шлях в кабіну.

Ще метрів сто вона трималася, цупила ручку дверей, стараючись відкрити їх – на щастя, марно; потім відчепилася й кудись зникла – в ліс абощо. Хлопців спасло те, що трактор не зупинявся, якби мотор заглох чи водій зняв ногу з педалі газу, і трактор став, то невідомо ще, як би розвивались події. Можливо, хлопці так би й не доїхали додому.

Коли вони прибули в колгосп, їх лаяли, грозили доганою, проте крики начальства були для їхніх вух музикою. Хлопців переповнювала радість, що вони врятувалися. Скільки потім ці герої розповідали про цей випадок селянам, аж, мабуть, самим набридло!

Чому вона на них напала? Не через горіхи, бо на мішок вона не звернула увагу, хлопці так і довезли його, причіпленого позад кабіни. Нічого вони їй не зробили, ніякий „її дім” чи майно пошкодити не могли, хіба що її власністю була палиця, якою вони, мов битою, відбивали горіхи. Просто бабка, мабуть, сама по собі була злою і з головою не дружила. В її облізлому черепку не було жодних думок, тільки тупа лють...

Зайве казати, що більше вони в той ліс не потикалися, горіхи ті вони не їли і їсти нікому не радили, та навіть дивитись на них не хотіли, щоб не згадувати про зустріч із навіженою бабою.

Десь у тих краях і досі стоїть той трактор, на якому троє сміливців штурмували неорані неходжені землі. Чи у тракторній бригаді, чи в колгоспі, чи далеко від обох – на пустирі, розібраний до самої кабіни, проіржавілий під дощами, але все ще на ньому видно сліди хижих кігтів старої, на пом’ятих дверцятах вигнута ручка, кронштейн дзеркала заднього виду обламаний. Той трактор і досі є, хто не вірить, може приїхати в Коржову, знайти його і переконатись.

27 жовтня 2005

 

Копия антиутопия Вторая позиция 5.JPG

Copyleft – Вадя Ротор дозволяє та заохочує копіювати, розповсюджувати, відтворювати на будь-яких носіях і використовувати письмові матеріали цього сайту, повністю або частково, за умови: ОБОВ’ЯЗКОВО зазначати автора матеріалів (Вадя Ротор), назву й джерело (цей сайт; якщо Інтернет-ресурси, розмістіть гіперпосилання на сайт www.vadiarotor.tv ). Порушення цієї умови буде вважатись плагіатом, з відповідними наслідками. З тією ж умовою дозволено копіювати графічні матеріали з цього сайту, ЗАБОРОНЕНО їхнє використання без дозволу автора. Заборонено змінювати матеріали сайту при відтворенні.